Джонатан Боуден – «Ніцшеанська Електростанція»

Jonathan BowdenМоє перше знайомство з роботою Джонатана Боудена було результатом пошуку в мережі «Інтернет» в ході дослідження лівої ідеології. В той час я депрограмував себе після років університетської розумової деформації, протягом яких я не вивчив нічого цінного, крім того, як повторювати за своїми викладачами ходячі затерті гасла.

Коли я слухав промову Боудена «Марксизм та Франкфурстська школа», я знав, що я натрапив на справжнього, динамічного інтелектуала, на відміну від системних найманих писак, дилетантів і шарлатанів так званих навчальних інституцій. Виклад був бездоганним, без «емів» і «ерів», малапропізмів та неточностей.

Після того, як я старанно переслухав декілька разів щільний та інтенсивний інтелектуальний потік лекції Джонатана і докладно занотував її, я вирішив написати на електронну пошту великій людині та висловити їй своє захоплення її роботою. Пізніше того самого дня він відповів, попросивши мою адресу, щоб відправити мені копію своєї книжки “Апокаліпсис ТВ,” – уявний діалог між традиційним християнином та язичником про кризу нашого часу.

Глибоко натхненний його працею, я вирішив звернутися до місцевого відділення однієї реакційної партії, з якою він був пов’язаний протягом цього періоду. Незабаром після надходження книжки мене дуже порадувало повідомлення про те, що Джонатан читав лекцію поруч з моїм рідним містом. Таємний спосіб, яким ми зустрілися в автомобільному парку супермаркету, що функціонував як пункт перенаправлення, розбурхав мою і без того вже збуджену уяву, я відчував себе, неначе підліток, який іде на металічний концерт в перший раз.

В істинно ніцшеанському сенсі, звірячий, гарячий голос Боудена, прояв чистої волі до влади, заповнив пустку благоговійної тиші в пабі. Його критика нинішнього режиму була проникливою, їдко дотепною та смішною.

Після того, як його пристрасна доповідь закінчилась і натовп розійшовся, я скористався нагодою поспілкуватися з людиною, якою я захоплювався ще до того, як зустрів особисто. Ми говорили про негативні наслідки, які справляють мейнстримні так звані церкви на європейську етнічну ідентичність та скаржились на те, що нині немає особистостей на зразок Кодряну, які могли б змінити цей теологічний курс. Очевидно вражений питаннями, які я підняв, Джонатан відкрився і довірив мені свої побоювання з приводу партії, яку він щойно просував. Вона була занадто м’якою, популістською і переймалась мертвою вагою масового руху. Культурна війна мала для нього абсолютно першорядне значення та йшла попереду реальної політики. Потрібно сформулювати повну альтернативу нинішньому режиму, щоб дати людям бачення іншого майбуття.

Я також розповів йому про те, як під час мого навчання в університеті я відчував себе нікчемним через свою європейську спадщину в зв’язку з викладанням історії у формі літанії про віктимізацію білими кольорових. Джонатан посміхнувся жалюгідній слабкості засвоєння  таких уявлень.

Потім він дав мені свій мобільний телефон та запрошення, яким мала розпочатися моя кар’єра в британській Нові правій. Мене попросили підійти на зустріч наступного тижня в Лондоні, на якій він мав продовжити вищезгадану розмову, яка так вразила мене.

Це було дуже зручно, оскільки на тих вихідних я мав провести декілька днів з лондонською пані, з якою я зустрічався. Таким чином, після звичайної канителі телефонного дзвінка і зборів на пункті перенаправлення я прибув на моє перше засідання Нової правої. На жаль, я зміг почути тільки першу лекцію, оскільки у мене викликали відчуття провини повідомлення
моєї дівчини, яка питала, як довго я збираюся там залишатися й безжально інформувала мене про те, як вона хоче відвідати одне місце в місті, перш ніж воно закриється.

Я здався.

Джонатан був внизу в барі під час перерви перед наступним виступом, і я пояснив йому ситуацію, вибачившись за те, що пропущу його промову, промову, яку я безумовно прагнув почути. Він подивився на мене презирливо за безсиле дозволяння жінці залякувати себе в електронці й керувати мною таким чином.

Але Джонатан не був людиною з кам’яним серцем. Прощаючись із ним і тиснучи йому руку наприкінці вечірки у саду, я побачив справжню доброту в його очах і в його усмішці. Всього за кілька тижнів до його смерті я розмовляв з ним під час перерви на засіданні нових правих у Лондоні. Його голос був м’якшим і весь образ ніжнішим. Він уважно слухав мою лайку та погодився із моїм висловом “естетика це все”.

Я б сказав, найвеличнішим й наймаскуліннішим аспектом Джонатанової психіки був його непохитний, агресивний революційний консерватизм. Відповідаючи на питання про Голокост, він ні визнав, ні заперечив дискурс жертви. В жодному разі не обороняючись, він відповів щось на кшталт “ми це вже проїхали”. Цим самим Боуден давав знати, що він відкидає всю гуманістичну етичну систему і не дозволить відхилити обговорення в русло дебатів про антиідентитарний тотем, в якості якого може функціонувати Голокост.

Банальність та тривіальність були нижче Джонатанової гідності, він би не провадив попусту “світську бесіду”. Дар мови для нього був призначений для того, що виходить за межі нудної рутини. Він був безсоромний, непримиренний елітист і мав безліч причин, щоб вважати себе об’єктивно кращим за стада звірів Homo Americanus, які проходили повз місце, в якому він виступав із промовами. За його словами, чим неегалітарніше суспільство, тим краще.

Коли я вперше дізнався про смерть Джонатана, я мало не розплакався, але зупинився, коли уявив його своєрідний, ревучий регіт над таким виявом безпорадності. Чи хотів би він, щоб ми скорбіли й плакали за ним? Я б сказав, найдоречнішою даниною було б застосувати на практиці пораду, що ігнорується популістськими реакціонерами. Культурна війна – ось суть боротьби.

Я хотів би закінчити цей панегірик у той самим спосіб, яким Джонатан так часто завершував свої виступи.

І ось я дарую вам Джонатана Боудена, Ніцшеанську Електростанцію. Велике спасибі!

                                                                                                                                                                                                              Джон Хауеллз

Leave a Reply