Французька антинаціональна революція

Французька революціяОднією з найбільш болючих проблем українського національно-визвольного руху була інфільтрація його ідеологічної складової відверто антиукраїнськими, антитрадиційними та антинаціональними елементами. Останнім часом позитивною тенденцією розвитку українського національного руху стало його очищення від цих руйнівних ідеологічних впливів з боку лібералізму, марксизму, псевдонаціоналізму та інших антиукраїнських явищ. Але несподівано проявилась тенденція до позитивної оцінки такої безумовно трагічної в історії європейських народів сторінки, як так звана «велика французька революція». Найнесподіваніше, що такого роду тенденція проявилась в ультраправому сегменті українського національного руху. Метою цієї праці є здорова критика даної тенденції в порядку внутрішньої товариської полеміки між соратниками по українському національному руху.

Псевдонаціоналізм проти етнічної нації.

Основним аргументом на користь французької революції з боку її прихильників з національного табору є твердження, що нібито саме вона породила французьку націю та дала поштовх до народження інших європейських націй. Безумовно, це твердження має певний сенс, якщо розглядати націю як певну політичну спільноту. Цей підхід є достатньо розповсюдженим в марксистській та ліберальній теорії нації. Його підтримують найрізноманітніші теоретики від Ґелнера до Лімонова. Всіх їх об’єднує розуміння нації як утворення більш-менш штучного, політичного, в кращому разі культурного. Проте не треба забувати про інше значення нації, яке є в першу чергу етнічним, коли під нацією маються на увазі «і мертві, і живі, і ненароджені», тобто нація є органічною спільнотою крові та духу, що народжується в незалежності від людської волі подібно до живої істоти.

Тепер проаналізуємо роль французької революції в долі французької нації в етнічній оптиці. По-перше, треба зазначити, що французька етнічна нація на момент здійснення революції існувала як мінімум з Х сторіччя н.е., а процес її формування розпочався наприкінці V сторіччя н.е. Французька нація була надзвичайно багатоманітною. Наприклад французи вживали (і вживають) декілька мов та відрізнялися (і відрізняються) різноманітними культурними традиціями. Але це ніколи не заважало їм зберігати єдність. Безумовна єдність французької нації проявлялась в першу чергу в часи кризи, наприклад, під час боротьби з ісламською експансією або за доби «Сторічної війни». По-друге, до французької нації входили всі соціальні верстви: духівництво, шляхта, селяни та міщани. Легендарна Жанна Д’арк була простою селянкою (шляхетський титул був наданий їй пізніше). Напередодні французької революції основна частина французького королівського війська вже декілька сторіч складалась з рекрутованих селян, що не заважало їм хоробро битись за короля і Францію. В якості прикладу високого рівня національної свідомості французів королівської доби ми можемо згадати їх реакцію на «Звернення короля Людовіка XIV французам» (Жан Кристиан Птифис. Людовик XIV. Слава и испытания. – СПб., 2008. – с. 295), що врятувало Францію від завоювання в 1709 році. Нагадаємо, що на той момент французи протистояли загальноєвропейській коаліції і врятувати їх міг лише загальнонаціональний підйом, що, власне і відбулось. Тому твердження, що більшість французів за часів монархії не вважали себе французами м’яко кажучи не відповідає дійсності. По-третє, революції не рідко ставлять заслугу те, що вона нав’язала французьку літературну мову переважній більшості населення Франції, що ніби то було позитивним з націоналістичної точки зору. Але не треба забувати, що мови французької нації існують протягом сторіч і є невід’ємною частиною загальнофранцузької культури, відтак спроби їх викорінення були по суті актом «культурного геноциду» французів. Для того щоб зрозуміти всю абсурдність зусиль революціонерів в цьому напрямку, уявимо собі на мить, що українське державне керівництво заборонить трембіти та почне нищити твори Івана Франка, мотивуючи це антиукраїнськістю та реакційністю західноукраїнської культурної специфіки. На щастя, ці антифранцузькі зусилля не мали успіху і в сучасній Франції мільйони французів вільно володіють своїми регіональними мовами. Але не треба забувати, що шкоди французькій культурі була завдано достатньо суттєвої.

Окремою сторінкою французької революції є спроба асиміляції інших етносів, що мешкали на теренах Франції. Яскравим прикладом цього є спроба насильницької асиміляції бретонців – народу, який є значно ближчими родичами ірландців та шотландців, ніж французів. Революціонери змогли завдати достатньо суттєвої шкоди бретонській мові та культурі, але єдиним важливим наслідком цього стало народження бретонського націоналізму з антифранцузьким забарвленням. Бретань входила до складу Франції принаймні з XVI ст., але ніколи не висувала ніяких сепаратистських прагнень і була цілком лояльною до Парижу. Революція створила бретонську проблему, яка зараз загрожує територіальній цілісності французької держави.

Підсумовуючи вищезазначене неведемо цитату сучасного французького філософа націоналістичного спрямування Гійома Фая: «французький націоналізм ні в якому разі не можна прирівнювати до якобінського націоналізму через те що останній є космополітичним, антиетнічним і парадоксальним чином руйнує ту Францію, яку він ніби то любить… Час припинити поєднання націоналізму із захистом якобінської і космополітичної держави нації. Націоналізм як концепція повинен змінити свій сенс: він повинен отримати етнічний вимір, а не тільки виключно політичний й безтілесний». (Гийом Фай. За что мы сражаемся. М. 2007, с. 144)

Французька революція та антибілий расизм

Напередодні революції Франція володіла потужною колоніальною імперією. Найбільш розвиненою та найзаможнішою колонією було Гаїті. Для прикладу треба зазначити, що більше 40% усієї цукрової тростини у світі постачалося саме з Гаїті. Населення Гаїті напередодні революції складалося з приблизно 500000 чорношкірих, 20 тисяч білих та 20 тисяч «вільних кольорових» (звільнених рабів та мулатів). Мулати, які складали окремий прошарок населення Гаїті з’явились не в результаті міжрасових шлюбів (які до революції не практикувались в колоніях), а внаслідок практики т. зв. пасажу. Справа в тому, що в колоніях католицьких держав довший час були повністю відсутні білі жінки в зв’язку з повір’ям, що жінка на кораблі приносить нещастя. Оскільки більшість колоністів складалась з молодих чоловіків, вони, знаходячись в оточенні кольорових рабинь почали практикувати з ними статеві зв’язки. Ця практика отримала назву пасаж, тобто постійне співжиття, але не шлюб.

Оскільки, в результаті народжувались расовозмішані діти, королівська влада вжила енергійних заходів по завезенню до колоній т. зв. «королівських дівчат», тобто молодих неодружених француженок, яких за королівський кошт завозили до колоній з метою укладення расово чистих шлюбів. Внаслідок цих дій расове змішання радикально скоротилося. Але значна частина гаїтян вже мала змішане походження.

Після того як у Франції почалася революція, вільні кольорові спробували підняти повстання з метою досягнення рівних прав з білими. Воно було придушене, але в 1792 році, коли король Людовік XVI був фактично позбавлений влади (формально він ще вважався чинним головою держави, але знаходився під домашнім арештом у власному палаці). Національне зібрання проголосило повну рівноправність всіх вільних незалежно від кольору шкіри. Це був безпрецедентний випадок у світовій історії, оскільки в усіх суспільствах, де існувало рабство за расовою ознакою, спочатку скасовувався інститут рабовласництва, а лише потім підіймалось питання про зрівняння в правах представників різних рас. Взагалі з цього можна зробити висновок, що теоретично припускалась ідея про заснування білої работоргівлі; аргументом на користь цього є те, що ідеологічний попередник французьких революціонерів Олівер Кромвель практикував перетворення на рабів білих людей за доби англійської республіки. Після проголошення рівності білих та кольорових чорношкірі раби підняли повстання, яке відрізнялося виключною жорстокістю. Вже в перші дні повстання було вирізано тисячі французів в незалежності від статі та віку. Ідеологічним підґрунтям повстання була сатаністична релігія вуду. В деяких загонах чорношкірих повстанців в якості прапора використовувалось біле немовля насаджене на спис. В цій жахливій ситуації республіканський уряд не лише не приклав необхідних зусиль для захисту білих, але й намагався маневрувати між ними та оскаженілими чорними расистами. На щастя, для білого населення Гаїті в боротьбу вступили війська короля Іспанії, який був вірний союзницьким обов’язкам щодо французького королівства. Іспанці проводили гнучку політику захищаючи водночас біле населення та надаючи особисте звільнення рабам що перейшли на їхній бік і законного керівництва Франції. Треба підкреслити, що мова йшла виключно про особисте звільнення, а не про надання рівних прав з білими. Налякане таким розвитком подій республіканське керівництво проголосило про ліквідацію рабовласництва в колоніях зробивши ставку на кольорове населення, яке мало абсолютну кількісну перевагу над французами та іспанцями. Після перемоги коаліції республіканців та африканців над білим населенням острова Гаїті ще формально входило до складу французької республіки, але фактично перейшло під владу місцевих кольорових. Наполеон Бонапарт після свого приходу до влади здійснив невдалу спробу повернення Гаїті під французьку владу, але після її поразки залишки білого населення Гаїті було безжально вирізано. В інших французьких колоніях компанія по звільненню кольорових рабів, що розгорнулась у 1790-х роках республіканцями, була згорнута після приходу до влади Наполеона. З 1804 по 1848 рр. Франція була монархією і питання про звільнення кольорових рабів не підіймалось, але в 1848 році відбувся республіканський путч і проголошена Друга республіка негайно звільнила кольорових.

гаітіПідсумовуючи питання про зв’язок «великої французької революції» з антибілим расизмом, слід зауважити, що саме вона спровокувала одну з найстрашніших трагедій в історії білої раси, і не останню роль в цьому відіграла зрадницька політика республіканського керівництва, яке кинуло своїх співвітчизників на вірну загибель.

Яскравим прикладом ставлення революціонерів до расового питання може слугувати наступна цитата: «тільки приїхавши до Парижу, Тон [Теобальд Тон, ірландський революціонер республіканець. авт.] слухав «революційну» оперу «Дари свободі», що виконувалась в соборі Паризької богоматері. В центрі височіла статуя свободи, поруч з нею – вівтар оточений акторами одягнутими в стилі давніх греків. Під спів «громадянських пісень» до вівтаря наближались негри, мексиканці, інші пригноблені народи що несли квіти». (Французкая революция XVIII века. Экономика, политика, идеология. Отв. ред. доктор исторических наук Г.С. Кучеренко. М. «Наука» 1988, с. 198) Коментарі, як кажуть, зайві.

Цікаво, що один з провідних расових теоретиків Франції Ваше де Лапуж вважав французьку революцію расовою катастрофою, в ході якої радикально погіршився расовий склад французької нації: «у Франції білявий елемент, дуже численний в гальську добу, утримався в пропорції, що зменшується в аристократичних сім’ях і в певній частині народних мас, але в даний час він майже знищений внаслідок переважання короткоголового типу в схрещуванні та впливу умов середовища більш сприятливих для раси брахіцефалів.
Несвідома боротьба цих двох рас повинна, на думку Лапужа, пояснити майже всю історію нашої країни [Франції. авт.]; французька революція є в його очах “вищим і переможним зусиллям Туранської народності». Але ми дорого заплатимо за цю перемогу: згідно з цим зловісним пророком, нас чекає найпохмуріше  майбутнє»… «На думку Лапужа, французька революція знищила «антропологічну аристократію» (eugeniques) серед дворянства і буржуазії, створивши новий клас, що збагатився шляхом спекуляцій на національному майні, і «потомство без чеснот, талантів та ідеалів». Революція була перш за все «передачею влади з рук однієї раси в руки іншої». (Психология французского народа.  Альфред Фуллье. http://www.lib.com.ua/books/3/472n25.html )

За лаштунками революції

Елементарний здоровий глузд вимагає від нас визнати те, що революції не відбуваються самі по собі. Активність мас вимагає певної основи, в ролі якої виступає добре зорганізована і зовсім не масова сила. Що це за сила залежить від конкретної революції. Також будь-яка революція вимагає чималого фінансування. Гроші – це кров революції; немає фінансування – немає революції. Вищезазначене стосується всіх революцій без винятку – від жовтневого перевороту більшовиків до фашистського маршу на Рим, від Пол Потівської м’ясорубки в Камбоджі до помаранчевої дискотеки на Майдані. Яскравим прикладом зв’язку «великої революції» з великими грошима є діяльність Якобінського клубу, який при цьому позиціонував себе, як захисник міської голоти. Зауважимо, що сам вступ до Якобінського клубу зумовлювався досить високим членським внеском (24 ліври щорічно, а при вступі ще 12 ліврів). Також Якобінський клуб користувався великими субсидіями герцога Орлеанського або апелював до «патріотизму» своїх заможних членів; один з таких зборів склав 750000 ліврів. Таким чином ми можемо побачити, що так звані борці за пролетаріат були по суті олігархічним клубом, увійти до якого було не можливо не тільки для пролетарів, але й для переважної більшості відносно заможних людей.

Які саме структури стояли за революцією у Франції завжди цікавило конспірологів (тобто дослідників закулісних процесів в світовій політиці). Всі вони приходять до одноголосного рішення, що вирішальну організаційну роль відіграло таємне об’єднання, яке умовно можна назвати масонством. Самі представники відносно відкритих масонських лож ніколи не приховували того, що їхнє об’єднання стояло за організацією «французької» революції. Відкидати це просто безглуздо, оскільки світове масонство зовсім не міф, значна частина масонських структур функціонує цілком відкрито, інша справа це те, що масонська структура надзвичайно складна та ієрархізована. І про те, які насправді ставляться завдання на найвищих щаблях масонської ієрархії, ми можемо лише здогадуватися. В будь-якому разі сам факт глибокої втаємниченості цих планів свідчить про їх як мінімум певну неоднозначність з точки зору переважної більшості людей. Наприклад, християнські конспірологи як православного, так і католицького спрямування вважають, що на верхніх щаблях масонства ідеологією виступає сатанізм в прямому розумінні цього слова. Схожої думки дотримувались і  такі відомі філософи, як Рене Генон і Юліус Евола, які узагальнюючи досвід різноманітних релігійно-міфологічних систем використовували в якості синоніму слово «сатанізм» більш позаконфесійний термін «контрініціація».

Цікаво, що більшість конспірологів пов’язували тему масонства з єврейством або напряму звинувачували євреїв в організації французької революції. Серед них треба відмітити Едуара Дрюмона – французького публіциста та громадського діяча, якого можна вважати одним з батьків націонал-соціалізму; принаймні так, вже після смерті, його оцінювали французькі націонал-революціонери Бернанос і Бразильяк.

Найбільш відомою працею Едуара Дрюмона є тритомна «Єврейська Франція», в якій він проводить фундаментальне дослідження французько-єврейських відносин від давніх часів до другої половини XIX ст. В розділі, присвяченому французькій революції, він прямо звинувачує євреїв не лише в організації революції, але й в активній безпосередній участі в ній. Цікаво, що визнаючи в принципі французьке етнічне походження більшості революційних ватажків, він вважає етнічним євреєм одну з найбільш культових й водночас одіозних постатей «великої французької революції» швейцарського іммігранта Жана Поля Марата. Дуже характерно, що Дрюмон наполягає на єврейському етнічному походженні саме Марата, який народився у Швейцарії, яка була однією з не багатьох країн Європи, де дозволялось вільне проживання євреїв, а євреїв хрещених влада та суспільство взагалі ніяк не виділяло серед інших мешканців. Треба зазначити і те, що ще до приїзду у Францію (куди він приїхав у віці 36 років) він багато років провів у Англії та Голландії – ще двох країнах, де євреї також проживали вільно.

Класика антисемітської літератури «Протоколи сіонських мудреців» також однозначно пов’язує єврейство з революцією у Франції. Безумовно, слід зазначити, що навколо «Протоколів…» з моменту їх появи точаться суперечки щодо їх автентичності, але як би ми не ставились до цього питання, не зайвим буде прислухатись до думки відомого традиціоналістського філософа Юліуса Еволи: «так чи інакше цінність цього документа як робочої гіпотези беззаперечна. В ньому викладені різноманітні аспекти діяльності світових руйнівних сил – деякі з яких отримали підтвердження багато років потому після видання «Протоколів…» – з урахуванням того цілого, де вони отримують своє достатнє обґрунтування та логічний зв’язок». (Юлиус Эвола. Люди и руины. Критика фашизма. М.: АСТ: АСТ МОСКВА: Хранитель, 2007., с. 181)

Цікавою в цьому контексті є історія підйому і падіння Робесп’єра. Нагадаємо, що Максиміліан Робесп’єр протягом декількох років революції безупинно йшов до влади, проявляючи при цьому виключну жорстокість в поєднанні з розсудливістю. Він не зупинився перед тим, щоб знищити найближчих товаришів і навіть членів їх родин (ми можемо згадати хоча б безжальну розправу над Камілом де Муленом та його ні в чому не винною дружиною). Водночас при уважному ознайомленні з кар’єрою Робесп’єра складається враження, що його непомітно, але потужно підштовхувала до влади невидима рука. Але тоді, коли він став фактично необмеженим диктатором Франції і навіть носієм вищої духовної влади (він фактично створив нову релігію – культ вищої істоти), відбулось дещо абсолютно несподіване. Ось що про це пише англійський письменник та політик Арчібальд Рамзей: «давайте тепер повернемося в революційний Париж. Після падіння Мірабо Робесп’єр, здавалося, захопив контроль, але чи так це було насправді ? Давайте заглянемо в книгу Г. Реньера “Життя Робесп’єра” (G. Renier, Life of Robespierre), якому, схоже, було відоме багато єврейських таємниць. “Із квітня по липень 1794 р. (коли Робесп’єр був повалений), терор досяг свого апогею. Але той терор ніколи не був результатом політики однієї людини, а вже найменше Робесп’єра. Влада належала “Комітету Народної Безпеки”, що складався з приблизно 20 людей.”

От ще одна цитата з тієї книги – “28 липня 1794 р. Робесп’єр прочитав довгу промову перед зборами, у якій містилися звинувачення загального характеру й натяки на закулісних махінаторів революції. “Я не прагну називати їх у даний момент, і із цієї трибуни. Я не можу змусити себе розірвати цю вуаль, яка покриває цю таємницю морального занепаду. Але я можу підтвердити без усяких сумнівів, що організаторами цієї змови є агенти системи корупції, найдужчої, придуманої іноземцями, щоб зруйнувати Республіку. Я маю на увазі нечистих апостолів атеїзму й аморальності, які є її основою.”

Натяки Робесп’єра на “таємничих іноземців, що поширюють корупцію”, були спрямовані занадто близько до мети, ще небагато й правда б вийшла назовні.

Як можна здогадатись з наведеної цитати, Арчібальд Рамзей звинувачував у французькій революції зорганізоване єврейство, але не акцентуючи уваги на цьому аспекті його думок про падіння Робесп’єра, ми можемо зробити з них деякий висновок. Справа в тім, що Робесп’єр був ідеальною кандидатурою для тотального контролю над Францією. Жорстокість та холодність поєднувались в ньому з гіпертрофованим прагненням влади, яке доходило до меж психічного відхилення. Тобто у вмілих руках він перетворювався на майже ідеальне знаряддя, але це майже ідеальне знаряддя мало один суттєвий недолік: тим, для кого найвищою цінністю є особиста влада, легко маніпулювати, але його не можливо контролювати. Тобто тоді, коли єдиним обмеженням для його влади залишились втаємничені ляльководи, він спробував проти них повстати, але як каже відоме народне прислів’я: «не сідай з дияволом кашу їсти – у нього все одно ложка довша. Антитрадиціоналіст Робесп’єр не поціновував народну мудрість, за що й поплатився головою.

Для того щоб зберегти максимальну об’єктивність та уникнути звинувачення в необґрунтованій юдофобії (або навпаки в юдофілії) не зайвим буде звернутись до викладення фактів щодо становища єврейської громади у Франції до і після революції .

Євреї до і після революції

До революції у Франції, євреї знаходились у вкрай пригнобленому становищі. Фактично проживання їм було дозволено лише в Лотарингії, хоча і там вони зазнавали відчутних утисків. Загалом в Лотарингії проживало більше 20000 євреїв. Для євреїв, що залишилися в Лотарингії, увели численні обмеження. Так, у 1726 р. їм заборонили проживати на одних вулицях з католиками, у 1728 р. – займатися лихварством. Угоди євреїв із християнами можна було здійснювати тільки в присутності нотаріуса, розрахунки повинні були проводитися тільки готівкою. У 1733 р., коли в Лотарингії було вже 180 єврейських родин, їх зобов’язали платити за право проживання річний податок в сумі 100 тис. ліврів. Євреям дозволялося молитися тільки у своїх будинках. Становище євреїв приєднаних провінцій, що перебували під особливим керуванням, було ускладнено тим, що вони вважалися у Франції іноземцями. Навіть тимчасово приїжджати у Францію їм, як правило, заборонялося; що приїхали з Ельзасу й Лотарингії євреї перебували в містах, наприклад, у Парижі, під пильним спостереженням поліцейських чиновників, які могли зі своєї волі відправити їх у в’язницю. І в приєднаних провінціях були міста, у яких євреям було заборонено проживати, наприклад, у Страсбурзі. Євреям було заборонено займатися медициною або юриспруденцією, вести велику оптову торгівлю, вступати в торговельні або ремісничі гільдії. Фактично вони могли займатися тільки торгівлею худобою або старими речами.  (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15500#03 )

На всій іншій території Франції проживало декілька тисяч євреїв, які були нащадками іспанських та португальських маранів (тобто хрещених євреїв, які були по суті окремою етнорелігійною групою, що відрізнялась і від іудеїв, і від християн європейського походження). Саме специфічний статус маранів дозволив їм проникнути на терени Франції, але про рівноправність з французами мова не йшла через їх специфічне расове походження.

Єврейським орендарям заборонялося використовувати найману працю християн. У той же час були обмежені права духовних і світських феодалів відносно євреїв, що проживали на їхній території. Феодал не міг вигнати єврея, якщо він платить податки; правда, існувало застереження, що він міг вигнати його за поганий учинок. Деякі статті регламенту посилювали законодавство про євреїв. Так, одна зі статей забороняла євреям одружуватися без згоди короля. Феодалам і містам не дозволяли надавати право проживання іноземним євреям без дозволу королівської влади.

Королівський указ 1787 р., що надав широкі права представникам різних віросповідань, не поширювався на євреїв  (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15500#03 )

Також на теренах Франції (за межами Лотарингії) проживала зовсім невеличка кількість юдеїв, які вважались такими, що знаходяться у Франції проїздом. Було їх зовсім мало – декілька сотень осіб. Про їх статус у французькому суспільстві того часу свідчить такий красномовний факт, що на всю Францію (крім Лотарингії) існував лише один юдейський цвинтар, і померлих юдеїв незалежно від місця смерті ховали там. Нерідко померлого доводилось туди везти протягом декількох тижнів. Загалом, про кількість євреїв у королівській Франції красномовно свідчить той факт, що коли король Людовік XVI одного разу побачив юдейську жалобну процесію, яка просувалась в бік Парижу, він одразу не зрозумів що це за люди і до якого народу вони належать. У кількісному вимірі єврейство у Франції напередодні революції складало трохи менше 30000 осіб, з яких більше 20 тисяч проживало в Лотарингії.

«Велика французька революція» радикально змінила положення єврейства. Боротьбу за надання рівноправності очолили євреї Парижа, які брали активну участь у революції, більш 100 з них вступили в Національну гвардію. Багато були членами різних революційних клубів і спільнот, їх вибирали в органи міського самоврядування. Паризькі євреї почали впливати на Установчі збори через Паризьку комуну. 28 січня 1790 р. у будинок Комуни з’явилася делегація євреїв Парижа, серед яких було 50 національних гвардійців. Вони звернулися до влади Комуни із проханням зажадати від Установчих зборів надати євреям рівноправність. У різних округах Парижа велася активна пропаганда на підтримку цієї вимоги, збори округів ухвалювали резолюції. З 60 паризьких округів 59 висловилися за негайне надання євреям рівноправності.

27 вересня 1791 р. А. Ж. де Дюпор заявив із трибуни Установчих зборів: “Я вважаю, що встановлена конституцією свобода віросповідання не дозволяє більш робити відмінностей між людьми різних віросповідань відносно політичних прав”, – і вимагав негайно надати євреям політичні права. Спроби правих депутатів (Ж. Ф. Ребеля й інших) зірвати затвердження цього закону викликали гнівну відповідь депутата М. Л. Реньо Де Сен-Жан Д’анжелі: “…нападаючи на цю пропозицію, вони нападають на конституцію”. 28 вересня 1791 р. Установчі збори прийняли закон про надання євреям цивільних прав. Виступи депутатів Ельзасу, що загрожували погромами, якщо не буде прийнятий одночасно декрет, що поліпшує становище християнського населення, змусили Збори прийняти постанову про скорочення на одну третину боргів християнського населення євреям. (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15501#02 )

Як зазначає відомий дослідник єврейської історії Лев Тихоміров, євреї не тільки виграли від свободи, що їм принесла французька революція, але й активно боролись за цю свободу. Наведемо лише деякі його цитати з книги «Релігійно-філософські основи історії».

Права людини і громадянина були встановлені не лише без Бога, але і без якої-небуть історії, зовсім наново виведені з абстрактних понять про людину. Зрозуміло, в цьому формулюванні права людини були звільнені від всякого зв’язку з її віросповіданням… за винятком прав віруючих католиків, бо в кульмінаційний пункт революції римсько-католицька релігія була зовсім заборонена.

Для єврейства ж відкрилася нова ера. “Свобода не дісталася французьким євреям дарма, – зазначає Грец, – навпаки, вони і самі робили зусилля, щоб скинути з себе важке ярмо. [Г. Грец. История евреев. Т. XII. С. 163].

Найяскравішим з єврейських апологетів був Серф Бер, який називав себе Герцом Мендельгеймом. Але Грец замовчує безумовно найважливішу діяльність євреїв через масонські ложі і, можливо, ще могутнішу всесвітню їх діяльність. Мойсей Мендельсон, що жив в Берліні, був натхненником Мірабо, котрий всіляко підтримував євреїв. Це було важливіше за агітацію Серф Бера. Але Мірабо був не сам.

Коли розгорілася революція, католицизм систематично переслідувався, апогей переслідування був досягнутий при Робесп’єрі. Конвент видав декрет, який знищував “католицький культ” і заміняв його “культом Розуму”. 2300 католицьких церков були при цьому звернені в “Храми Розуму”.

Марно в Конвенті піднімалися голоси, що вимагали, щоб заборона поширилася також і на євреїв, щоб їм заборонено було обрізання. Ці вимоги були знехтувані, не піддаючись навіть голосуванням.

У місцевих комунах окремі купки особливо завзятих якобінців, не посвячених у вищу політику, уривалися іноді в синагоги, знищуючи Тору й книги, але лише до 1794 року революційно-атеїстична логіка змусила нарешті й зверху порушити питання про знищення не одного католицизму, а також єврейства.

Отут, однак, євреїв виручив 9 Термідор 1794 року. Робесп’єр був повалений і страчений. Тріумфували помірні елементи. Питання про заборону єврейства само собою скасувалося, а Конституція III року Республіки дала євреям рівноправність.

Із усього ходу подій видно, яку могутню підтримку встигнули собі вони підготувати в революційній Франції. Катастрофа охопила християнські вівтарі й королівський трон, але євреїв відстояли – то мовчанням, то поваленням “тирана” (Робесп’єра) – і привели до емансипації.

Це була зоря єврейської так званої волі. Поступово вона стала поширюватися по інших країнах революційними багнетами й картеччю. Не відразу все це робилося, але так звана емансипація євреїв була поставлена на всю міць “сучасної” державності, так що практичне здійснення рівноправності було для різних країн лише питанням часу.  (Лев Тихомиров.  Религиозно-философские основы истории. http://hvac.livejournal.com/245234.html?format=light )

Єврейські джерела також підтверджують, що євреї брали активну участь в революції. Надання рівноправності французьким євреям сприяло тому, що вони стали приймати ще більш активну участь у політичному житті революційної Франції. Багато євреїв зайняли різні виборні суспільні посади. Так, у Парижі були обрані: Хаззан – секретарем Комітету суспільної безпеки; Азур – секретарем Народного суспільства друзів рівності; Вейссвелер – одним з керівників Центрального комітету одного з округів, Лазар Ієлер – секретарем революційного комітету четвертого округу. У Південній Франції з’явилися єврейські революційні організації. Так, у Байонні в 1793-94 р. група якобінців-євреїв створила революційний клуб імені Ж.-Ж. Руссо. Євреї жертвували більші суми грошей на різні суспільні потреби. Так, паризька секція санкюлотів опублікувала список благодійників, у якому було багато єврейських імен. В Ельзасі найбільші суми жертвували євреї. Велика кількість євреїв йшла по мобілізації або добровільно у французьку армію. В 1793 р. в армії служило близько двох тисяч євреїв, багато хто з них одержали офіцерські чини. (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15501#02 )

Найкращим підтвердженням того що «велика французька революція» була позитивним явищем для євреїв  є динаміка єврейського населення Франції. В 19 ст. – початку 20 ст. відбувався ріст єврейського населення Франції (виключенням були 1870-і рр., коли в результаті франко-пруської війни 1870-71 р. Ельзас і Лотарингія відійшли до Німецької імперії за мирним договором). Так, в 1808 р. єврейське населення Франції становило 46 663 чоловік, в 1831 р. – 63 142 чоловік, в 1851 р. – 73 965 чоловік, в 1866 р. – 89 047 чоловік, в 1872 р. – 49 439 чоловік, в 1891 р. – 67 770 чоловік, в 1897 р. – 71 249 чоловік, до 1914 р. – близько 100 тис. чоловік. Єврейське населення Франції збільшувалося завдяки імміграції у Францію євреїв з інших європейських країн. До 1881 р. еміграція йшла в основному з Німеччини й Нідерландів. Велика кількість євреїв після втрати Францією Ельзасу й Лотарингії переїхало звідти у Францію. Вихідцями з Ельзасу й Лотарингії були створені єврейські громади в Бельфорі, Безансоні, Ліллі, Реймсі, Діжоні. Після 1881 р. у Францію прибували сотні тисяч емігрантів з Росії, Австро-Угорщини, Румунії, але для більшості з них Франція була перевалочним пунктом: тільки близько 25 тис. з них залишилося в країні. Особливо швидко росло єврейське населення Парижу, що становило в 1808 р. 2773 чоловік, в 1861 р. – 14 867 чоловік, в 1897 р. – 42 тис. чоловік. У другій за чисельністю населення єврейській громаді Франції – у Марселі – єврейське населення збільшилося з 440 чоловік в 1808 р. до 2500 чоловік в 1897 р. У Бордо єврейське населення скоротилося з 2131 чоловік в 1808 р. до 2110 чоловік в 1897 р. (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15502 )

Цікаво, що юдаїзм був релігійною конфесією, що найменше постраждала (а фактично не постраждала) в добу войовничої антирелігійної політики республіки. А після того як Робесп’єр проголосив державною релігією  «культ вищої істоти», становище юдаїзму взагалі нормалізувалось. Після того, як навесні 1794 р. з різкою критикою атеїстичної кампанії виступив М. Робеспьер, що запропонував замість “культу Розуму” увести як  державну релігію “культ Верховної істоти”, нападки на різні віросповідання, особливо на іудаїзм, різко скоротилися по всій Франції за винятком Ельзасу. (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15501 )

Революція проти релігії

Велика французька революція» носила відверто антихристиянський характер. Вже буквально на першому, відносно поміркованому етапі, була здійснена спроба насильницького реформування католицької церкви. Захисники революції нерідко стверджують, що мова йшла лише про те, щоб поставити церкву на службу французькій державі; в крайньому випадку про появу нової християнської конфесії. Але насправді «цивільний устрій духівництва» (як делікатно іменувалось зґвалтування французької церкви) ніс в собі речі не лише несумісні з католицизмом (який французька нація сповідувала протягом всього існування), але й з християнством загалом і навіть просто із здоровим глуздом.

Таким чином, некатолики були допущені до виборів служителів католицького культу. Грегуар запропонував, щоб виборцями були тільки католики. Його поправка було відкинуто.  ( Альфонс Олар. Христианство и французская революция. 1789-1802. http://www.krotov.info/history/18/1789rev/olar.htm )

Про те, що релігійна конфесія, яка виникла в результаті, не могла бути католицькою за визначенням, не варто навіть розмовляти. Але безпрецедентним насильством над засадами християнської віри став порядок призначення представників духівництва, яких мусили обирати всі виборці певної території в незалежності від своїх релігійних переконань, тобто, в деяких містечках Лотарингії місцевого священика фактично призначала юдейська громада, яка мала там більшість голосів. До такого знущання не додумались навіть більшовики. При цьому треба зазначити, що більшість священників ці правила не прийняли, в результаті чого їх було піддано різноманітним репресивним заходам, в тому числі й фізичному терору.

Місцева влада ставилася до тих, що не заприсягнулися, по різному. Директорії департаментів, що не заприсягнулися, включаючи і паризький, були очевидно на боці свободи, тоді як муніципалітети, включаючи і паризький, були проти цієї свободи. Так, наприклад, в Пам’є католики-папісти зняли церкву колишніх кармелітів і отримали від директорії департаменту Ар’єж дозвіл на наступний напис: “Любов до бога і ближнього. Пошана і покора до Закону. Мир і милосердя”. Проте, “патріоти” Пам’є чинили опір цьому публічному здійсненню папістського культу. У місті було неспокійно. Муніципалітет закрив церкву. Директорія департаменту наказала відкрити її. Директорія могла скільки завгодно ухвалювати, наполягати. Останнє слово лишилось за муніципалітетом. У Тарне директорія департаменту не в змозі була перешкодити муніципалітету Лілля прийняти по намові конституційного священика постанову, спрямовану проти священика, що не заприсягнувся, якому дозволяли служити обідню в приходській церкві лише при зачинених дверях. Згідно з цією постановою “всякий хворий, який не запросив після закінчення п’яти днів хвороби священика (конституційного) вважатиметься таким, що відрікся католицької релігії і буде позбавлений у разі смерті церковного поховання; священик повинен у супроводі яких йому завгодно було осіб обходити будинки “хворих і той з них, хто відмовився б від його духовної допомоги, підлягає переслідуванню за життя і після смерті, оскільки священик має право вирити його труп”. Національна гвардія повинна була сприяти проведенню цих тиранічних заходів. ( Альфонс Олар. Христианство и французская революция. 1789-1802. http://www.krotov.info/history/18/1789rev/olar.htm )

Наступним етапом ескалації антихристиянської політики революціонерів стала спроба введення т. зв. «культу розуму», що супроводжувалось безпрецедентними за масштабом цинізмом та жорстокістю репресіями з метою викорінення християнства.

Дзвони, що залишилися, за винятком набатів, знімаються з дзвіниць і вирушають в плавильні тиглі для виготовлення з них гармат. Кадила і усі священні посудини розламані на шматки: срібні годяться для збіднілого Монетного двору; з олов’яних же нехай відливаються кулі, щоб вражати “ворогів людського роду”. Плюшеві стихарі послужать для брюк тим, у кого їх немає; полотняні єпітрахілі будуть перекроєні на сорочки для захисників батьківщини; лахмітники, євреї і язичники ведуть найжвавішу торгівлю. Процесія з ослом до могили Шалье в Ліоні була тільки прообразом того, що відбувалося в ці самі дні в усіх містах. Наскільки швидко може діяти гільйотина, настільки ж швидко діють тепер в усіх містах і округах сокира і відмичка; ризниці, налої, напрестольні покрови обібраті і зідрані, церковні книги порвані на папір для патронів, люди танцюють “Карманьйолу” щоночі навколо святкових вогнищ.

По усіх великих дорогах дзвенять вози з металевим церковним начинням, розбитим на шматки і посиланим в Конвент для Монетного двору, що терпить нужду. Раки доброї святої Женев’єви знесена, на жаль, щоб бути зламаною на цих днях і спаленою на Гревскій площі. Сорочка св. Людовіка спалена, хіба не могли б віддати її захисникові країни? У місті Сен-Дені – тепер уже не Сен-Дені, а Франсіаді – патріоти навіть розривали могили, і революційна армія грабувала їх.

Ось що бачили вулиці Парижа : “Більшість цих людей були ще п’яні від вина, випитого ними з потирів, і закушували скумбрією на дискосах! Всівшись верхи на ослів, одягнених в ряси священиків, вони правили священицькими орарями, стискуючи в тій же руці чашу причастя і освячені просфори. Вони зупинялися біля дверей таверн, простягали дароносиці, і хазяїн з бутлем в руці повинен був тричі наповнювати їх, потім показалися мули, важко навантажені хрестами, канделябрами, кадилами, посудинами для святої води і травою іссопом. Це нагадувало жерців Кібели, кошики яких, наповнені предметами їх богослужіння, служили в той же час коморою, ризницею і храмом. У такому вигляді наблизилися ці нечестивці до Конвенту. Вони увійшли туди нескінченним потоком, вишикувавшись в два ряди, усі задрапіровані, подібно до акторів, у фантастичний священицький одяг, несучи носилки з наваленою на них здобиччю: дароносицями, канделябрами, золотими і срібними тарелями”.

Звернення їх ми не наводимо, оскільки воно було, зрозуміло, у віршах і проспіваний Viva voce усіма присутніми; Дантон сильно хмуриться, сидячи на своєму місці, і просить, щоб говорили прозою і в майбутньому поводилися стриманіше. Проте володарі такого spolia optima, отуманені лікером, просять дозволу протанцьовувати “Карманьйолу” тут же, на місці, на що Конвент, що розвеселився, не може не погодитися. Мало того, “багато депутатів, – продовжує схильний до перебільшень Мерсье, який не був свідком-очевидцем, оскільки знаходився вже напередодні пекла як один з сімдесяти трьох, імена яких стояли під протестом Дюперре, – багато депутатів, покинувши свої крісла, узяли за руки дівчат, що красувалися у священицьких одежах, і протанцьовували з ними “Карманьйолу””. Ось який античний священний вечір був у них цього року, що раніше називалося 1793 роком від Різдва Христова!

Серед такого падіння формул, що безладно скидаються в бруд і зневажаються патріотичними танцями, чи не дивно бачити виникнення нової формули? Людської мови недостатньо, щоб виразити те, що відбувається в природі людей, вульгарності, що піддалася одурманюючому впливу. Можна зрозуміти лісових чорношкірих мумбо-юмбо, ще більше можна зрозуміти індійців вау-вау; але хто зрозуміє цього прокурора Анаксагора, колись Жана П’єра Шометта? Ми можемо тільки сказати: людина народжена ідолопоклонником, прихильником видимого, так він чуттєво-вразливий і так багато спільного має з природою мавп.

Річ у тому, що в той же самий день, ледве закінчився веселий танець “Карманьйола”, як з’явився прокурор Шометт з муніципалами і представниками департаментів і з ними дивний багаж: нова релігія! У зал Конвенту вносять на плечах, в паланкіні, пані Кандейль з Опери, красиву, коли вона добре підфарбована, в червоному в’язаному ковпаку і блакитній сукні; увита гірляндами з дубового листя, вона тримає в руці спис Юпітера-народу; попереду неї йдуть молоді жінки в білих сукнях з трибарвними поясами. Нехай світ подивиться на це! О, Національний Конвент, диво Всесвіту, це наше нове божество – богиня Розуму, гідна, єдина гідна поклоніння! Віднині ми поклонятимемося їй. Адже не буде занадто сміливим просити верховне національне представництво, щоб і воно також вирушило з нами в ci – devant собор Богоматері і виконало декілька строф на честь богині Розуму?

Голова і секретарі посилають по черзі богині Кандейль, яку обносять навколо їх естради, братський поцілунок, після чого її, за статусом, підносять до голови і саджають праворуч нього. Потім, після належного відпочинку і барв красномовства, Конвент, зібравши своїх членів, вирушає в дорогу у напрямку собору Богоматері. Богиня Розуму знову сидить у своєму паланкіні, її несуть попереду люди в римських тогах і супроводжує духовою музика, червоні ковпаки і безумство людства. Богиню Розуму саджають на високий вівтар собору, і необхідне поклоніння, або квазіпоклоніння, говорять газети, здійснюється; Національний Конвент співає “гімн Свободі, слова Шеньє, музика Госсека”. Це перше свято Розуму, перше громадське богослужіння нової релігії Шометта.

“Відповідний фестиваль в церкві Св. Євстахія, – говорить Мерс’є, – мав вигляд свята у великій таверні. Інтер’єр кліроса являв собою пейзаж, прикрашений хатинами і групами дерев. Навколо кліроса стояли столи, заставлені пляшками, ковбасами, свинячими сосисками, пирогами і іншими стравами; гості входять і виходять в усі двері; хто б не з’являвся, всякий куштував смачного частування.

Восьмирічні діти, хлопчики і дівчатка, куштували страви на честь Свободи і пили вино з пляшок; їх швидке сп’яніння викликало сміх. Богиня сиділа на підвищенні в блакитній мантії з незворушно спокійним виглядом; каноніри з люлькою у роті прислуговували їй як церковні служителі, а на вулиці, – продовжує схильний до перебільшень письменник, – безумні натовпи танцювали навколо вогнищ, складених з балюстрад прибудов, лавок священиків і каноніків; і танцюючі – я нічого не перебільшую, – ті, хто танцював були майже без штанів, з нагими грудьми й шиєю, зі спущеними панчохами. Усе це мчало і крутилося вихором, подібно до хмар пилу, передуючи бурі і руйнуванню”. У церкві Св. Жерве “страшенно пахло оселедцем”. Секція або муніципалітет не потурбувалися про їжу, надавши це волі випадку. Інші містерії, мабуть, кабиричного або навіть піфійского характеру ми залишаємо під завісою, яка була розсудливо протягнута “уздовж колон бічних прибудов”, і не відсовуватимемо її рукою Історії.

Але є одна річ, яка цікавить нас найбільше інше: що думав про це сам Розум протягом усієї цієї урочистості? (Карлейль Т. Французская революция. http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/karl/18.php)

Треба додати, що огидні ритуали, коли свободу уособлювала жінка на вівтарі проходили за участю акторок, які у Франції XVIII ст. в абсолютній більшості були більш-менш високооплачуваними повіями. Тій частині українських патріотів, які скептично ставляться до християнства і є прихильниками відродження дохристиянських традицій, цікавим буде дізнатись, що найбільше постраждали (а точніше сказати, були знищені) рудименти дохристиянських вірувань населення Франції, що сягали своїм корінням доби давніх кельтів. Католицизм з його потужним богослов’ям та опорою на священне писання зміг відродитись достатньо швидко, а жива народна релігійність, що мала двовірний характер та несла в собі специфічне, що сягало доби давніх індоєвропейців, світовідчуття, була знищена назавжди…

Наступним актом знущання над традиційною духовністю французької нації стала спроба введення т. зв. «культу вищої істоти». Ця специфічна релігійна система не мала нічого спільного а ні з християнством, а ні з іншими відомими людству віруваннями. Хоча її спрощеність та жорсткий монотеїзм в поєднанні з кастрованим релігійно-міфологічним аспектом примушує нас згадати юдейські правила для тих гоїв, яких юдаїзм вважає відносно прийнятними.

На засіданні 18 флореаля II року (7 травня 1794 р.) був прийнятий в Конвенті декрет, культ вищої Істоти, що основоположний і організуючий. Сама побудова культу передбачається трьома першими параграфами декрету, сформульованими так: 1) Французький народ визнає існування вищої Істоти і безсмертя душі. 2) Він визнає, що гідним вищої Істоти культом є виконання обов’язків людини. 3) На перше місце серед цих обов’язків він ставить обов’язок гребувати поганою вірою і тиранією, карати тиранів і зрадників, допомагати нещасним, шанувати слабких, захищати пригноблюваних, робити іншим всяке можливе добро, не бути несправедливими ні до кого”. Організація культу передбачається пунктами декрету, які говорять про встановлення свят для того, щоб “нагадувати людині про божество і гідність його власної істоти”. Окрім чотирьох політичних свят, річниць 14 липня 1789 р., 10 серпня 1792 р., 21 січня 1793 р., 31 травня 1793 р. 1, в році мало бути ще 36 свят, збережених назвами “Доброчесностей, найбільш дорогих і корисних людині, і найбільших благодіянь природи”. На першому місці серед цих свят повинне було стояти “свято вищої Істоти і Природи”. “Природа” потім зникла з назви свята. У цьому ж декреті є пункт, згідно з яким 20-го преріаля повинно було відбутися перше свято, втаємничене тільки вищій Істоті. (Альфонс Олар. Христианство и французская революция.  1789-1802 http://www.krotov.info/history/18/1789rev/olar.htm )

Після того, як спробу введення культу вищої істоти було з тріском провалено, влада республіканської Франції обрала шлях на поєднання репресій та ігнорування, приблизно в такий спосіб більшовики боролись з християнством за часів радянської влади. Політика була спрямована на те, щоб не провокувати французів на прямий опір антихристиянським репресіям, але водночас поступово витісняти всі прояви релігійності з національного життя. Саме на цьому етапі та частина священників, що погодилась на антикатолицький «акт про цивільний устрій духівництва», зрозуміла чим закінчується угода з дияволом: золото, яким він платить, перетворюється на багнюку. Вони зрадили свою віру, але держава, яка їм обіцяла за це винагороду, відмовилась від них, а маси простих французів підтримували ту частину священників, яка пронесла відданість своїй релігії крізь роки переслідувань. Цікавим фактом є те, що доба відносного пом’якшення ставлення до церкви супроводжувалась вибухом релігійної активності серед французів. Церкву почали відвідувати навіть ті, хто до революції ігнорував релігійне життя. Для мільйонів французів церква стала останнім уламком їхньої зруйнованої батьківщини…

Геноцид французької нації

Ми вже зазначали вище, що французька революція носила явно антинаціональний характер, спричинивши й різанину французів на Гаїті, й  цькування церкви, й фактичне знищення французьких звичаїв та традицій. Проте найбільшим злочином, принесеним кривавими багнетами революції, був прямий геноцид французької нації.

Першим дзвоником до цього була фактична узурпація влади Генеральними штатами, а саме переважаючим угрупуванням у ньому третьому стану, яке було представлене аж ніяк не селянами та робітниками, а заможними буржуа. Генеральні штати 17 червня 1789 року оголосили себе Національними зборами, не маючи на це повноважень. Таким чином, Франція за формою правління почала нагадувати республіку, хоча сама республіка була оголошена пізніше. Не рахуючись з чинною законною владою короля, Національні збори менш як за місяць від вищезгаданих подій пішли на наступний протизаконний крок: 9 липня, оголосивши себе вже Установчими зборами, вони взялися до розробки конституції, метою якої було позбавлення влади короля і зосередження її в руках парламенту підконтрольному антикоролівськи налаштованій аристократії та заможним буржуа. 14 липня заколотники у відповідь на дії короля Людовіка XVI з наведенню ладу в столиці захопили королівську в’язницю Бастилію де знаходився також й міський арсенал. Після штурму Бастилії в Парижі почалася різанина, яку французька столиця не бачила з моменту Варфоломіївської ночі. Слід зауважити, що дії заколотників відзначалися крайньою жорстокістю й дикістю, властивою хіба що часам раннього середньовічча. Так, наприклад, заколотники відрубали голову коменданту Бастилії маркізу де Лоне, насадили її на спис і як трофей носили по вулицям міста, окрім того, голота повбивала й інвалідів (калік і старих солдатів), що охороняли в’язницю. Зауважимо, що цей безпрецендентний акт насилля сучасні французи, за нинішньої республіканської влади, відзначають як головне державне свято.

Вищезазначені події стали першим, але далеко не останнім епізодом тотального геноциду французької нації, який вчинили провідники революції — затяті поборники встановлення республіканського ладу. Не дарма цей період в історії Франції як у вітчизняній, так і світовій історіографії називається «Великим жахом».

6 вересня натовп, підігрітий провідниками революції, вдерся до Версалю, перерізав всю королівську охорону, а самого монарха змусив переїхати до Парижу, де він жив фактично в ув’язненні.

Самі ж Установчі збори на той час являли собою два великих політичних угрупування: роялістів — прихильників збереження сильної влади монарха, а також прихильників конституційної монархії на чолі з Мірабо та Лафайєтом. Останні спирались на Якобінський клуб — збіговисько багатіїв, про що вже згадувалось вище.

Було й ще одне угрупування в Установчих зборах, про яке слід сказати трошки більше. Це так звані кордельєри — прихильники максимального обмеження влади короля. Їхніми лідерами були Жорж Дантон та Камілл Демулен, а також вже згадуваний Жан Поль Марат, який був редактором революційної газети «Друг народу». Щодо цієї газети слід сказати, що в ній друкувались найбрудніші матеріали антимонархічного характеру, які часто-густо переходили на особисті образи. В своїй газеті Марат прямо закликав до вбивств та насилля: «Почніть з того, щоб захопити короля, дофіна й королівську родину, приставте до них охорону й хай вони відповідають за все своїми головами. Відрубайте потім без усіляких коливань голови контрреволюціонерам, генералам, міністрам й колишнім міністрам… можливо, знадобиться відрубати 5-6 тисяч голів; проте, якби навіть знадобилось відрубати 20 тисяч, неможливо вагатися жодної хвилини!».

Дехто може закинути те, що революція зрівняла французів у правах — всі вони: й т. зв. «дворяни шпаги» й «дворяни мантії» й великі підприємці, й робітники з селянами стали на перший погляд рівними і зверталися один до одного зі словом «громадянин», «громадянка». Це так, проте це чи не єдиний прогрес революції, адже нова влада насправді не мала навіть на меті зрівняння французів в правах, а тим більше зруйнувати станову нерівність, адже загального виборчого права так і не було введено, голосувати могли лише т. зв. «активні громадяни», які платили податок не менший середнього десятиденного заробітку. Інші ж французи вважалися «пасивними громадянами». Слід зазначити, що «пасивні громадяни» складали абсолютну більшість населення і ця більшість опинилася після революції у вкрай тяжкому становищі; про це свідчить створення т. зв. «Фонду національного майна», який формувався з конфіскованого у дворян, церкви і короля земельних володінь. Селяни та міщани могли придбати землю, проте дуже часто задля цього їм доводилось брати кредит в держави і як наслідок, малозаможні французи ставали фактично жебраками й потрапляли в фінансову залежність від кредиторів. Така бездарна політика революційних керманичів призвела до того, що в країні почалася економічна криза, знецінення грошей та голод. Перед тим, як продовжити далі, зазначимо ще, що декретом від 19 липня 1790 року було скасоване спадкове дворянство, титули й герби — безпрецендентне рішення революційного керівництва, що не має жодного логічного пояснення чи обґрунтування.

Що ж в цей час робив король Франції? Ясна річ, що його не влаштовувала роль почесного бранця, ще більше він не міг терпіти відвертого знущання над французькою нацією, якій за часи свого королівства служив вірою і правдою, часто об’їжджаючи родини малозаможних селян й роздаючи їм хліб. В ніч з 20 на 21 червня 1791 року він разом зі своєю дружиною Марією Антуанеттою зробив спробу вирватися з республіканського полону і за допомогою військових, які в більшій своїй кількості лишались вірними королю, скинути ярмо революції. Проте, карету короля було заарештовано прихильниками революції, а самого короля було доправлено до Парижу.

В самому Парижі революційна кліка вже підготувала проект конституції Франції за якою вона фактично ставала республікою. Людовік XVI був змушений присягнути їй, що й сталося 14 вересня 1791 року, а ще через півмісяця було відкрито перше засідання Законодавчих зборів. Не будемо зупинятися ні на діяльності самих Зборів, ні на суспільно-політичному житті у Франції наприкінці 1791 — початку 1792 року, зазначимо лише, що навесні 1792 року французький уряд умудрився оголосити війну майже всім провідним державам Європи — Прусії, Австрії, Іспанії та іншим державам, що призвело до тотальної мобілізації до французької армії і як наслідок — невдоволення населення війною. Проте, урядові вдалося скинути всю провину на ще чинного короля, мотивуючи це тим, що на боці прусаків воювали частини корпусу принца де Конде, які в основному складалися із дворян-емігрантів і були прихильниками роялістської влади — законної влади Франції.

10 серпня, підігрітий гаслами революційної кліки, натовп голоти взяв штурмом Тюільрійський палац, в якому мешкав король і його родина. Зауважимо, що при штурмі палацу оскаженілі парижани перерізали всіх дворян, що лишалися при королі та всіх до одного 900 швейцарських гвардійців — охорони короля. Відповідальність за цю різанину лежала на  комісарах Комуни Парижу.

Тим часом пруська армія й частини емігрантів взяли в облогу Верден. З’явилася реальна загроза французькій столиці. В цій атмосфері  Парижем поширились чутки, що саме в цей вирішапльний для Франції час максимально активізувались контрреволюціонери, а всі підозрілі громадяни, які були ув’язнені готували нібито повстання, користуючись зовнішньою підтримкою. З 2 по 5 вересня зграї озброєних санкюлотів (як правило найбідніших та морально деградованих верств населення — опори революціонерів) вривалися до в’язниць й безжалісно знищували абсолюно всіх в’язнів — кримінальних і політичних, жінок та дітей.

22 вересня узурпатори поставили останню крапку в перебранні на себе всієї повноти влади, оголосивши, що влада короля скасовується і оголошується республіка.

Монтаньяри, відчуваючи свою повну безкарність, і, вочевидь, відчуваючи себе повноправними володарями Франції, напряму зажадали страти короля. Спроби жирондистів протистояти їм з тріском провалилися і 21 січня 1793 року короля Людовіка XVI було страчено. Така ж сама доля чекала і на жирондистів, 2 червня монтаньярські заколотники за допомогою підконтрольної їм т. зв. Національної гвардії оточили будівлю Конвенту і під прицілом рушниць вивели з нього всіх тих, хто ще складав опозицію монтаньярам. Багатьох їх того ж дня та в наступні дні було відправлено на гільйотину. Відтоді слова «порядок» і «смерть» стали синонімами в узурпованій купкою дегенератів Франції.

Вчорашні прихильники революції в атмосфері тотального терору й жорсткої диктатури стали затятими її ворогами. Народна кара настигла й деяких ватажків правлячої кліки, наприклад Марата, якого було вбито Шарлоттою Корде, яка вмотивувала своє рішення тим, що вважала його головним винуватцем розправ з противниками диктатури. Але смерть Марата лиш підштовхнула якобінців ще більше посилити терор.

У 1794 році були видані декрети, які поклали початок «великому терору».  В цих декретах з’явився термін «вороги народу» ( чи не його через 130 років запозичили собі більшовики?). Ворогами народу оголошувалися всі, хто викликав хоча б мінімальну підозру у влади, таких ворогів часто без суду відправляли на гільйотину.

Мабуть, читач неодноразово чув про добу «великого терору» у Франції, тому не будемо зупинятися на всіх його жахливих моментах, злочинах які чинили якобінці, прикриваючись маскою «правосуддя»; акцентуємо свою увагу на найбільш жахливих його моментах.

Провінцію почали прочісувати революційні підрозділи, звані “пекельними колонами”. Той, хто не устигав сховатися від них в лісах, гинув в страшних муках. Солдати революції “передусім ґвалтували жінок, а потім вбивали їх. Вони розбивали прикладами голови людям похилого віку, заколювали багнетами немовлят в колисках. Частенько солдати розважалися, перекидаючи немовля з багнета на багнет. Республіканський генерал Вестерманн  доповідав паризькому Комітету Громадського порятунку: “Діючи згідно з отриманими наказами, ми топтали дітей кінськими копитами, вирізували жінок, які – в усякому разі, ці – вже ніколи не народжуватимуть бандитів. Не можу похвалитися жодним полоненикам. Ми знищили усіх”.

Республіканським генералам було шкода витрачати кулі проти цивільного населення. Тому частенько в хід йшли багнети. Але і багнети не витримували і ламалися. Тому тисячі полонеників, разом з жінками і дітьми почали занурювати на старі кораблі. А потім топили їх посередині Луари. Солдати, що сидять в шлюпках, добивали тих, кому все ж вдавалося вибратися на поверхню.

“Наказую спалювати усе, що піддається спалюванню, і брати на багнети усіх, кого ви зустрінете на своєму шляху, – вимагав республіканський генерал Гриньон. – Я знаю, що в цій місцевості ще залишилися віддані нам патріоти. Проте, треба знищити усіх”.

Найбільш шокують описи спалювання живцем в печі дітей і жінок, вмираючих з жахливими криками на вустах. “У зв’язку з відсутністю жінок-бунтівників солдати взялися за дружин лояльних нам патріотів. Вже 23 такі жінки були піддані нелюдським тортурам”, – доповідав Жанне, офіцер поліції, вірної республіканцям.

У місцевості Кліссон солдати вкопали в землю котел, поклали на нього грати, і на цих гратах спалили 150 жінок. “Десять бочок з жиром я вислав в Нант. Це був жир вищої якості, його використовували в госпіталях”, – признавався пізніше один з солдатів. У місті Анжер з людей живцем здирали шкіру для штанів вищим офіцерам. Шкіру здирали від поясу вниз і завдяки цьому штани повинні були за задумом щільно прилягати до тіла. (Rewolucja francuska nauczycielką ludobójców.  http://www.wprost.pl/ar/108493/Mistrzowie-Hitlera/ )

Відмітимо ще одну або, вірніше, дві речі, не більш: біляві парики і шкіряне виробництво в Медоні. Багато було розмов про ці біляві парики (perruques blondes). Вони зроблені з волосся гільйотинованих жінок! Локонам герцогині, таким чином, можливо, доведеться покривати череп шкіряника; її білявому німецькому франкізму – його чорна гальська потилиця, якщо він плішивий. Чи, можливо, ці локони носять з любов’ю, як реліквії?

Ще глибше вражає серце людини шкіряна майстерня в Медоне, не згадана серед інших чудес шкіряної справи! “У Медоне, – спокійно говорить Монгайяр, – існувала шкіряна майстерня для вироблення людських шкір; з шкіри тих гільйотинованих, яких знаходили гідними обдирання, вироблялася дивовижно хороша шкіра на кшталт замші”, що служила для брюк і для іншого вживання. Шкіра чоловіка, додає він, перевершувала міцністю і іншими якостями шкіру сарни; жіноча ж шкіра майже ні на що не годилася – тканина її була занадто м’якою! Історія, озираючись назад, на канібалізм від пілігримів (Purchase’s Pilgrims) і усіх ранніх і пізніших згадок про нього, навряд чи знайде у цілому світі огидніший канібалізм. Адже це витончений, витончений вид, так би мовити perfide, підступний! На жаль! Цивілізація все ще тільки зовнішня оболонка, крізь яку недоглядає дика, диявольська природа людини. Він все ще залишається створенням природи, в якій є як небесне, так і пекельне. (Карлель Т. «Французская революция». http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/karl/18.php )

На завершення наведемо дані про кількість жертв революції від відомого демографа Бориса Урланіса.

За чверть століття (до початку Pecmaepaifuu в 1814 році) Французька революція пожерла, за різними оцінками, від 3,5 до 4,5 млн. людських життів. Це може здатися не такою вже величезною цифрою, якщо забути, що населення Франції було тоді в 6-7 разів менше населення Росії епохи її Революції (і, отже, загибель 4 млн. французів відповідала загибелі 25-30 млн. жителів Росії) і що у кінці XVIII століття не було тих засобів знищення, які “прогрес” створив до XX століття…

Збиток був настільки значний, що французька нація так і не змогла від нього оклигати і.. він став причиною зменшення зростання населення у Франції упродовж усіх наступних десятиліть”. І справді: до часу Революції населення Франції складало 25 млн. чоловік, Великобританії – 11 млн., Німеччині – 24 млн., а до кінця XIX століття відповідно: 38 млн., 37 млн. і 56 млн.; тобто населення Німеччини виросло в два з гаком разу, Великобританії – навіть в три з гаком, а Франції лише на 50 відсотків… (Урланис Б.Ц. Войны и народонаселение Европы. ― М., 19б0,с.393)

Революція Хама

Яскравою ознакою французької революції були прояви безпрецедентної моральної дегенерації її ватажків та активістів. Ознайомлення зі злочинами, що були здійсненні в ході революції викликають не стільки жах, скільки огиду. Причому відмітити це можна з перших днів революції. Наведемо лише декілька прикладів. Вже під час початку революції підлість її ватажків та рядових учасників проявилась в розправі над гарнізоном Бастилії. Справа в тому, що їм з боку штурмуючих була гарантована свобода і фізична недоторканність. На момент капітуляції гарнізону вони мали всі можливості для захисту і якби не залишились в живих, то принаймні дорого б продали своє життя, але вони повірили в слово революціонерів, яке як виявилось не варте було й ломаного гроша. Особливу мерзенність надає цій події те що переважна більшість гарнізону складалась з інвалідів, тобто вояків або покалічених, або пристарілих ветеранів багато чисельних війн XVIII ст. Їх спеціально тримали в тилу, щоб не піддавати небезпеці у випадку військового конфлікту. Але старим солдатам, що пережили війни з найсильнішими державами Європи, судилося померти від рук своїх же французьких зрадників…

Іншою глибоко ганебною сторінкою революції був процес Марії Антуанетти. Революціонерам було мало розправи над колишньою королевою, вони хотіли в першу чергу її принизити. Не будемо перелічувати усіх мерзотних моментів цього диявольського судилища, зупинимось лише на одному. В ході процесу звинувачував Гербер спробував довести нібито королева перебувала в протиприродному сексуальному зв’язку зі своїм восьмирічним сином. Публіка, яка була присутня на процесі складалася з людей, які не просто не співчували Марії Антуанетті, а взагалі її ненавиділи (не будемо забувати, що саме королева була головною мішенню антимонархічної пропаганди). Тим не менш звинувачення було вислухане в абсолютній тиші за якою відчувався шок людей, які зрозуміли всю абсурдність цих жахливих звинувачень. Пізніше, коли суддя повторив запитання, щодо стосунків Марії Антуанетти і її сина, королева відповіла: «якщо я не відповідала на ці питання, то тільки тому, що зводити таке звинувачення на матір глибоко протиприродно. Мої слова можуть підтвердити усі жінки та матері в цій залі». В цей момент серед жінок в залі піднялось велике хвилювання і багато з них розридались. Слід ще раз підкреслити, що всі ці жінки були налаштовані революційно й прийшли на суд насолодитися приниженням колишньої королеви, але неадекватна поведінка представників т. зв. «революційного правосуддя» перетворили навіть їх на співчуваючих. Характерно те, що Максиміліан Робесп’єр, якого зараз намагаються зобразити шляхетним та ідеалістичним революціонером прийшов у справжній сказ після цієї події, але зовсім не тому що був шокований огидною поведінкою Гербера, а тому, що той невміло збрехав і тим самим викликав співчуття до королеви, тобто «непідкупного» (так іменували Робесп’єра шанувальники) не засмутив а ні сам факт цинічної брехні, а ні жорстокість знущання над беззахисною жінкою, єдине, що викликало його обурення було невміння зводити наклеп.

І нарешті третім прикладом, що підтверджує глибоку моральну дегенерацію революціонерів була їхня поведінка під час громадянської війни. Справа в тому, що прихильників королівської влади не вбивали полонених республіканців, не рідко й взагалі відпускали взявши з них слово не воювати більше проти короля. В результаті серед республіканських військ посланих проти повстанців монархістів розповсюдилось стійке небажання воювати за інтереси паризької кліки, не рідко вони переходили на бік прихильників короля. Це викликало глибоке занепокоєння серед республіканського керівництва, яке негайно оголосило милосердя з боку королівських солдат «брехливим гуманізмом» та «підступністю контрреволюціонерів». Рішення республіканці знайшли дуже просте: максимальна ескалація різанини цивільного населення в регіонах, охоплених повстанням. Розрахунок був надзвичайно простий: селянин, який знає, що його дружину по-звірячому вбили (після багатократного зґвалтування), а з її мертвого понівеченого тіла витопили жир «для потреб республіки», навряд чи пожаліє полоненого солдата республіки. За деякий час повстанці почали відповідати жорстокістю на жорстокість і дисципліна в республіканських військах різко зросла. Думаємо, вище перелічені приклади достатньо яскраво характеризують керівництво республіки з моральної точки зору.

Виникає закономірне питання: хто ж був опорою революції, хто її очолював (не на найвищому – на середньому рівні), хто здійснював геноцид власного народу, хто зруйнував найсильнішу і найбагатшу країну Європи? Справа в тому, що основною опорою французької революції був Хам, який мав три голови (як чудовисько з дитячих казок). Ім’ям цим головам було: Хам-люмпен (не плутати з трудящими), Хам-буржуа (не плутати з більшістю дрібних та середніх підприємців) та нарешті третя, найстрашніша голова Хам-псевдоінтелігент. Хам-люмпен був огидним породженням доби ранньої індустріалізації, коли в надрах крупних міст зародився специфічний прошарок населення, які балансував між некваліфікованою фізичною працею та відвертим паразитуванням. Представники цього прошарку не мали адекватної кваліфікації ремісників, не мали освіти і не мали навичок праці на землі. Саме вони стали дубцем у руках революційного керівництва, а самі вони від революції отримали надзвичайно просту винагороду – можливість безкарно грабувати, вбивати, ґвалтувати. Другою головою був Хам-буржуа, який бачив в старому режимі перешкоду для безмежного визискування трудящих Франції. Революція надала для такого типу буржуа-паразиту надзвичайно широкі можливості, якими він з насолодою користувався навіть в моменти максимального полівіння республіканського режиму. І нарешті третьою головою був Хам-псевдоінтелігент – специфічний типаж широко представленний в різноманітних органах революційної влади. Характерними рисами цього паразитарного типу була недолуга освіта низького рівня в поєднанні з невмінням (і категоричним небажанням) працювати фізично. Примітивного інтелекту цього «інтелектуального авангарду революції» вистачало рівно на стільки, щоб оволодіти декількома ідеями з найбільш «попсової» частини інтелектуальної літератури того часу, при чому без їх адекватного розуміння. До того ж їх поверхнева освіта дозволяла їздити по вухах неписьменним люмпенам, які ставились до своїх ватажків за принципом: «вживає незнайомі слова, значить розумний». Для того щоб зрозуміти весь жах панування такої еліти, давайте уявимо собі на хвилинку, що до влади в Україні прийшла деяка частина менеджерів середньої ланки (з незакінченою вищою освітою) і вирішила масово нав’язати українцям окремо взяті ідеї наприклад Карлоса Кастанеди (при чому ці окремо взяті ідеї вони самі толком не розуміють). Ідеї, що сподобались цій еліті вони нав’язували б шляхом масового знищення всіх незгодних, та й взагалі тих, кому не знайшлось місця в картині майбутнього, що зародилась в їхній хворобливій свідомості.

Зрозуміло, що наслідки для переважної більшості французів були абсолютно жахливі: під гучне декларування багаточисельних свобод їх позбавили елементарних повсякденних прав, які вони зберігали навіть в часи найсуворішого кріпацького права. Вже на початку революції були заборонені професійні об’єднання, за їх відновлення у формі профспілок робітничий клас Франції боровся майже все XIX ст., при чому боротьба ця супроводжувалася великою кров’ю та безпрецедентним економічним гнобленням. Селяни були позбавленні права на сільський схід, яким вони користувались протягом більш ніж тисячолітнього існування французького королівства. В такий спосіб революція зруйнувала реально діючий механізм народного самоврядування. Селянин завжди був частиною зорганізованої громади, як надавала йому допомогу і в загрозах, що походили від зовнішнього світу, і в протиріччях з місцевим феодалом. Але буквально в одну мить його було позбавлено цієї підтримки. Найстрашніше полягало в тому, що переважна більшість селян належала до т. зв. «пасивних громадян», тобто була позбавлена елементарних політичних прав. Неписьменні, безправні, повністю дезорієнтовані селяни були кинуті на поталу паразитичній буржуазії та багато чисельним республіканським чиновникам. Не варто пояснювати, що обидві ці сили були глибоко чужі селянину і на відміну від феодала-аристократа компроміс з ними знайти було неможливо, оскільки вони були представниками абсолютно чужого та незрозумілого для селянина світу.

Не зайвим буде зупинитись на ставленні революційної верхівки до французької інтелігенції або інакшими словами, ставленні примітивних псевдоінтелігентних недоучок до інтелігентів в повному розумінні цього слова. Яскравим прикладом може слугувати доля видатного французького науковця та дослідника Лавуазьє, який будучи засудженим до смерті, попрохав відстрочки на декілька днів задля того, щоб завершити свої експерименти, які він вважав важливими для республіки; йому категорично відмовили із формулюванням, що його експерименти не мають ніякого значення.

Іншим прикладом руйнівного антиінтелектуалізму революційної верхівки було повне припинення публікації праць Шарля Луї Монтеск’є в добу якобінської диктатури. (Французкая революция XVIII века. Экономика, политика, идеология. Отв. ред. доктор исторических наук Г.С. Кучеренко. М. «Наука» 1988, с. 175) Видатного французького філософа, як це не дивно нерідко зараховують в попередники і навіть ідеологи французької революції, але при цьому забувають, що він був переконаним монархістом (хоча й конституційним) та прихильником важливої ролі традиційної шляхти.

Виникає питання: як же відносно невеличкий відсоток найгірших членів суспільства зміг захопити владу в найбільшій країні Європи та підкорити її населення? Чому французи не опиралися?

Національно-визвольний рух

Всупереч розповсюдженій думці, більшість населення французьку революцію не тільки не підтримало, але й активно чинило їй опір. Найбільш відомим проявом національно-визвольної боротьби французької нації стало так зване Вандейське повстання. Треба одразу зазначити, що назва «Вандейське» є надзвичайно умовною, оскільки повстання охопило не тільки Вандею, але й загалом західну Францію, інша справа, що саме Вандея стала головним осередком повстанців, які на її теренах неодноразово завдавали поразки республіканським військам, незважаючи на їх абсолютну технічну перевагу (повстанці в прямому розумінні цього слова бились вилами проти гармат). (http://hvac.livejournal.com/366137.html?format=light#cutid1)

Успішність повстання саме у західній Франції була обумовлена в першу чергу тим, що там найкраще збереглась структура, властива традиційному суспільству. Кількість представників трьохголового Хама була надзвичайно низькою, а духівництво і шляхта навпаки користувалась великим впливом. Треба зазначити, що партизанська війна проти республіки розгорнулась по всій Франції і носила масштабний характер.  Щоб максимально уявити розмах повстанського руху, наведемо цитату Євгена Тарле: розбійницькі зграї, що зробили непроїзними аж до кінця Директорії усі дороги південної і центральної Франції, набули характеру величезного соціального лиха. Вони серед білого дня зупиняли диліжанси і карети на великих дорогах, іноді задовольнялися пограбуванням, частіше вбивали пасажирів, нападали відкрито на села, довгими годинами катували на повільному вогні захоплених людей, вимагаючи вказати, де заховані гроші (їх так і називали тоді “підпалювачами”), іноді здійснювали набіги і на міста.  Ці зграї прикривалися прапором Бурбонів; люди ці нібито мстили за скинутий королівський трон і католицький вівтар. У ці банди і справді удосталь йшли люди, безпосередньо і особисто постраждалі від революції. Ходили чутки (що так і залишилися неперевіреними, але дуже правдоподібні), ніби деякі з ватажків цих банд віддають частину награбованого агентам роялізму. (Тарле Е.В. Наполеон. — М., 1941. http://militera.lib.ru/bio/tarle1/05.html )

Не дуже привабливий образ роялістських партизан змальований вище обумовлений тим, що Тарле був радянським істориком-сталіністом, для якого одним з провідних завдань було очернення в своїх історичних дослідженнях тих. Кого більшовики вважали своїми ворогами, а до таких комуністичні спадкоємці французької революції однозначно відносили французьких білих партизан. Нам, українцям, більш ніж знайомою здається комуністична риторика, коли добре зорганізоване партизанське військо, що в боротьбі спирається на підтримку трудового народу прирівнюють до банд-формування і водночас звинувачують у зраді батьківщини.

За що ж билися вандейці? В першу чергу вони бились за батьківщину, за країну, яка була наймогутнішою в Європі (а фактично і у світі). За країну, де жили і помирали покоління їх пращурів. Цією країною було французьке королівство і ця країна була зруйнована бандою авантюристів, які на її місці спробували збудувати чужу та ворожу машину під назвою республіка. А те, що ця республіка йменувалася французькою і мусила підмінити людям вбиту батьківщину, викликає асоціацію з народними переказами про упирів, які приходять смоктати кров під виглядом близької людини. По-друге, вони бились за віру – віру своїх батьків, яку на момент революції французький народ сповідував вже більше тисячі років і яка включила в себе все те найкраще, що було в дохристиянських віруваннях народів, від яких походили французи. І, нарешті, по-третє, вони бились за свободу – не її фантомну примару, якою намагалися задурити їх руйнівники Франції, а цілком реальну, конкретну людську свободу, яку в них революція відняла. За свободу, яку захищали Жанна д’Арк та Вільям Воллес, Карл Мартелл та Святослав Хоробрий і мільйони інших європейських героїв, які прожили своє славне життя задовго до появи сумнозвісної «Декларації прав людини і громадянина». Абсолютно безпідставними є звинувачення представників французького правого опору в національній зраді, в тому, що вони нібито підтримували інтервентів в боротьбі проти Франції. По-перше, так звані інтервенти з’явились на теренах Франції виключно в зв’язку з повною бездарністю командування революційної армії, яке не змогло реалізувати поставлений політичним керівництвом план агресії проти Європи. Революційне керівництво першим оголосило війну провідним європейським державам, які в свою чергу не вважали себе ворогами французького короля, і з точки зору міжнародного права тих часів з Францією взагалі не воювали. Іноземні союзники французького короля і народу вважали республіканське керівництво зграєю заколотників. А офіційним головою держави вважали спочатку короля Людовіка XVI, а після його загибелі – його малолітнього сина – Людовіка XVIІ. Питання про захоплення або розчленування Франції не підіймалось навіть теоретично. Треба підкреслити, що такі країни як Австрія і Іспанія ще задовго до революції були надійними союзниками Франції і були безпосередньо зацікавлені в збереженні її могутності. Взагалі, підсумовуючи цю тему, треба зазначити, що так звані революційні війни мали своєю метою виключно експорт революції знаходячись в глибокому протиріччі з національними інтересами французів.

Чому ж тоді виграла революція? На це питання можна відповісти зустрічним: а чому українці дозволили над собою влаштувати голодомор? А чому ми, незважаючи на всі зусилля ще досі не маємо української України? Головною зброєю ворогів роду людського завжди був страх. Головним інструментом революції був терор, французи які намагались опиратись розплачувались за це не тільки своїм життям, але і життям своїх близьких. Далеко не кожна людина психологічно готова пожертвувати своїм життям та життям близьких. Подібно до того, як більшовики шляхом залякування та зомбування виводили породу під назвою «радянська людина», так і масонське керівництво республіки виводило абстрактно-космополітичного громадянина.

Але значення боротьби вандейців та інших французьких борців проти республіки має понадчасове значення: вони першими запалили вогонь боротьби за визволення своєї країни від ворожих європейським народам сил. Всі європейські праві є спадкоємцями їхньої жертовної боротьби. Захищаючи свою батьківщину, вони захищали всі європейські народи, їх боротьба має в першу чергу моральне значення – вона довела те, що не зважаючи на найжорстокіший терор серед французів чимало людей, готових захищати віру, батьківщину та свободу.

«Французька» республіка та «російський» совок

При вивченні історії французької революції волею чи не волею виникають паралелі із жовтневим переворотом. Цікавим буде проаналізувати «велику французьку революцію» саме під цим кутом зору.

Перше, що одразу кидається у вічі, це хворобливе псевдомесіанство, що однаковою мірою було властивим як радянському «патріотизму», так і республіканському «патріотизму» французьких революціонерів. І перші, і другі ставили собі за мету нав’язування своїх поглядів та способу життя всьому людству. Характерно, що обидва ці явища шукали своє виправдання не в адекватному захисті національних інтересів, а в ідеї ощасливлення людства (яке про це, звісно, не прохало). Найточніше відмінність між якобінським «патріотизмом» (спадкоємцями якого є радянські «патріоти») та етнічним націоналізмом найкраще сформулював засновник інтегрального націоналізму Шарль Морас: «…якщо події запитають: батьківщина чи людство, що ми тоді повинні робити? Ті, хто скаже: Франція понад усе це – патріоти; а ті, хто скаже: «Франція, але…» – це апостоли гуманізму» (Quand les Francais ne s’aimaient pas. P. 293) А ось як коментує це дослідник націонал-революційних рухів Ернст Нольте: «постулат абсолютного суверенітету змушує Мораса до вирішального кроку, що виразно відділяє його погляди від якобінського націоналізму. Цей націоналізм ніколи не робив принципової відмінності між нацією і людством: для нього революційне становлення нації на розвалинах “старого режиму” є лише етап розвитку людства і Франція як передова країна повинна передати цю місію усім народам. Без цього діяння, без цієї місії нація була б нічим: якобінський націоналізм не нарцисичний, а месіанський за своєю природою». (Эрнст Нольте. Фашизм в его эпохе. Сибирский хронограф. Новосибирск, 2001. с. 119)

Другою рисою, що поєднує «патріотизм» французьких революціонерів з їх радянськими спадкоємцями, це специфічне поєднання шовінізму з космополітизмом. Безумовно, шовінізм та космополітизм явища нібито протилежні, але в тому то й справа, що все залежить від того, як розуміти націю. Почнемо з того, чи був властивий французькій революції шовінізм? Безумовно був. Абат Баррюель, критикуючи політику якобінців, писав: “Націоналізм зайняв місце загальної любові. Стало допустимим зневажати, обманювати і ображати іноземців. І усі ці діяння зводилися в ранг патріотизму”. Якобінські вожді абсолютно чітко “етнізували” своїх супротивників: “Федералізм і забобони говорять на бретонському діалекті, еміграція і ненависть до республіки – німецькою, контрреволюція – італійською, а сепаратизм – басською”. З 1792 року, зазначає А.Є. Ревякин, “французький патріотизм набув яскраво виражених рис войовничого шовінізму. Його ознаками були і зведена в ранг державної політики недовіра до іноземців, і страх перед ворожим оточенням, і презирство до політично “відсталих” сусідів, і відверте прагнення до анексії й інших форм зовнішньої експансії”. (С.Сергеев “Пришествие нации”)

Але шовінізм цей дивним чином поєднувався з абсолютною байдужістю в питаннях походження. Для французького революційного шовініста ворожими були лише ті іноземці, які не хотіли визнавати гасла революції, фактично його ворогом була будь-яка людина (не виключаючи французів), яка намагалась вберегти свою культурну ідентичність та не хотіла сприймати масонські ідеали т. зв. «свободи, рівності та братерства». Варто підкреслити, що ці ідеали мають таке ж відношення до традиційних цінностей французької нації, як і до вірувань папуасів або індіанців Амазонії. Французька мова, яку революціонери насильницьки нав’язували нещасним бретонцям цікавила їх не тому, що вона була французька, а тому, що вона була мовою революції. Одразу на розум спадають слова провідного комуністичного поета Маяковського: «я русский бы [язык] выучил только за то, что им разговаривал Ленин». Спроби насильницької асиміляції вдало поєднувались з емансипацією кольорового населення в колоніях та євреїв в Європі. Простіше кажучи. Для французьких революціонерів була властива ментальність Орди: «каніна кушаєш, кумис пьйош, значіт свой». Ця політика мала реальний успіх: революційні орди поповнювались різноплемінними запроданцями з усієї Європи.

І, нарешті третє, що поєднує республіканську та радянську версію патріотизму це – його глибоко руйнівні наслідки для етнічної нації, яка по суті перетворюється в паливо для реалізації хворобливих фантазій мессіанськи налаштованих революціонерів. Результатом є масове етнічне та расове змішання, колосальні демографічні втрати і найстрашніше – мутація менталітету. Яка перетворює етнічну націю в беззахисну біомасу, що слугує для підживлення життєвих сил народів, які зберегли здорове світовідчуття. Для того, щоб переконатися у вірності цих слів достатньо подивитись на вулиці сучасних Парижу та Москви. Треба підкреслити, що у Франції ці руйнівні процеси прийняли небезпечний характер майже одразу після революції, вже в XIX ст. французи мали репутацію народу байдужого в расових питаннях. Для того, щоб переконатися в цьому, достатньо почитати хоча б твори Джека Лондона.

Наслідки революції

  1. Франція понесла колосальні економічні, демографічні, геополітичні та культурні втрати. Країна, яка напередодні революції була гегемоном континентальної Європи і впритул наблизилась до геополітичної перемоги на Британією, перетворилась на державу другого, якщо не третього сорту. В XIX ст. Франція була молодшим партнером Британської імперії, в ХХ – потрапила у залежність від Сполучених Штатів, а зараз знаходиться в авангарді руйнівної антинаціональної глобалізації.
  2. Для Європи французька революція перетворилась на загальноконтинентальну громадянську війну, яка зруйнувала континентальний блок, що фактично було утворено вже у XVIII ст. навколо осі Париж-Відень. Руйнація традиційного європейського порядку перетворила європейські нації в іграшку в руках ворожих їм сил.
  3. Найстрашніший удар по європейській цивілізації було завдано в духовній сфері. З’явилось три ідеології, які являють собою найбільшу загрозу для свободи, ідентичності та біологічного існування європейських народів. Мова йде про космополітичний капіталізм з його глобалізацією, інтернаціональний соціалізм з його божевільною ідеєю світової революції та пост’якобінський псевдонаціоналізм, який чудернацьки синтезує в собі космополітизм та деструктивний шовінізм і замінює захист інтересів реальної нації на примару нації, як штучної конструкції. Не варто пояснювати, що штучна нація має таке саме відношення до нації етнічної, як монстр доктора Франкінштейна зшитий з частин мертвих тіл до живої людини.

P.S.  Але сумна та повчальна історія «великої антинаціональної революції», це не лише історія руйнації наймогутнішої держави свого часу та геноциду найбільш багато чисельної (на той момент) європейської нації. Це також історія героїчного опору правих бійців, що встали на захист своєї нації. Саме поняття «Правий» походить від роялістського опору доби революції. Праві повстанці продемонстрували еталон героїзму та відданості і передали смолоскип своєї боротьби наступним поколінням борців за свободу Європи. Європейський правий опір ХІХ ст. був ідейно та організаційно пов’язаний з опором французьких правих доби революції. А перший в історії в історії націонал-революційний рух «Французька дія» був правозвісником національної революції 20-40 рр. ХХ ст. прямими спадкоємцями якої є сучасні європейські ультраправі. Особливого значення ця спадкоємність набуває для нас, українців, які пережили у ХХ ст. найстрашніший за свою історію геноцид саме з боку комуністичних спадкоємців французької революції і чий повстанський опір так нагадував спротив вандейських героїв.

Едвард 515 і Русарій.

14 січня 2010 р.

11 Responses to “Французька антинаціональна революція”

  1. Olga says:

    Стаття, безперечно, наукова, добре написана, обгрунтована фактами, але вона заіделогізована. Має антисимітське та расистське спямування. Відповідно література також підібрана цього напрямку. Націоналізм цієї стаатті має антигуманістичні тенденції суспільства, що обумовлені загальною маргінальністю на тлі світової кризи.

    • Andre says:

      Не знаю де ви там знайшли расистське чи антисемітське спрямування. Але от остання фраза звучить як комплімент!

  2. Лис says:

    Якобінці мабуть найбільші гуманісти….

  3. Anna says:

    Та мне не понравилось.Нацизм до добра не доведёт

    • Andre says:

      Як би я не знав що ти переконана комуністка з Донєцька яка має купу проблем – то я може і здивувався би – де тут можна побачити нацизм? А так не дивуюсь

  4. Владимир says:

    В статье предложен к вниманию обширный материал, дающий богатую пищу для размышлений. Хочеться выразить благодарность автору за проделанную работу!

  5. Slav says:

    В доповнення до статті варто ще було б розглянути погляди публіциста та філософа Едмунда Берка у його праці “Роздуми про революцію у Франції”

    http://www.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/VZhDU/2009_48/Vip_48_1.pdf

    http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view&id=1159&Itemid=323

    • Лис says:

      Подані матеріали в ліберальному дискурсі. Багато політологів хочуть подати все як напрямок лібералізму. Лише так звані “крайні форми” відмежовують від нього.

  6. Василь Мельничук says:

    Прекрасно написана стаття. Дякую авторам.

  7. Євген says:

    Відповідь на цю статтю:

    Руки геть від Революції!
    http://ntz.org.ua/?p=1274