КОНСЕРВАТИВНА РЕВОЛЮЦІЯ ЯК ФІЛОСОФСЬКО-ПОЛІТИЧНА ПАРАДИГМА В КОНТЕКСТІ ФЕНОМЕНУ КРИТИКИ СПРАВА

Термін «критика справа» ми розуміємо у тому сенсі, в якому його використав Юліус Евола у творі «Фашизм: критика справа» («Критика фашизму: погляд справа»).

Сам термін, як протест проти приватизації критичної функції лівим крилом політичного спектру, однак, не дозволяє віднести консервативну революцію (далі – КР) до його правого крила. Понад це, критика правої ідеології з більш «правої» позиції змінює топографію політичного спектру, що замість лінії з трьома сегментами «правий-центр-лівий» отримує вигляд підкови, між двома краями якої знаходиться КР як політичний антицентр.

Інтуїтивно схоплені в тезі про збіг правого й лівого екстремумів у таксономії ідеологій, такі координати, втім, не означають, що КР – це синтез правої та лівої ідеологій, хоча її прикметною ознакою є здатність органічної інкорпорації суттєвих елементів кожної з них. Через цю неможливість однозначного віднесення ані до правої, ані до лівої теорії КР і заслужила назву «третього», чи «особливого», шляху. Ідентичність КР можна негативно визначити через поняття ворога за Карлом Шміттом. Спершу двома такими ворогами були лібералізм («Версаль і Веймар») і комунізм (вимога «звільнити німецький соціалізм від Маркса» Освальда Шпенглера, «Революція справа» Ганса Фраєра).

Аналогічно напруження між поняттям консерватизму й революціонаризму не дозволяє однозначно розглядати «третій шлях» як складову консервативної теорії. Концептуально, продовжуючи контрреволюційну критику ідей «свобода, рівність, братство», прихильники «третього шляху», тим не менше, погоджуються з лівими у тому, що дореволюційний лад не вартий збереження. З цієї точки зору КР є спадкоємицею Революції 1789 року. Однак, спираючись на принципово антипрогресистську настанову, вона орієнтована у протилежному до лівих напрямку. Саме тому ця революція «консервативна», а зведення етимології поняття революції до субстантиву re-volvere («повернення») з оксюморона перетворює «КР» на тавтологію.

Не менш рішуче теоретики «третього шляху» відмежовують себе від «старих» консерваторів, маючи зовсім інший масштаб консервативного бачення. Минуле, до якого вони прагнуть повернутися – це не історичне недавнє чи давнє минуле, а ідеальне минуле як антитеза сучасності («Нове Середньовіччя»). Сповідуючи послідовний а- чи метаісторизм, вони не зупиняються на консервації віджилих історичних форм та інституцій, адже збереженню повинні підлягати тільки принципи. «Революція руйнує традицію як форму, але саме тому реалізує смисл традиції» (Юнгер Э. Время судьбы / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923 – 1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 97). Звідси одним із головних завдань КР стає революційна легітимація авторитету за умов дискредитації легальних політичних інститутів (легітимність versus легальність).

Реанімуючи минуле футуристичними проектами тотального революційного оновлення теперішнього (статус-кво), КР, за визначенням Гуго фон Гофманcталя, консервативна за змістом і революційна за формою. Подібна кентавричність, яка відтворює себе на рівні неможливого балансу між «фундаменталізмом» і «анархізмом», «традиціоналізмом» і «нігілізмом», органіцизмом і технократизмом тощо в ідейному складі її парадигми, закладена в характері зв’язку КР з Просвітництвом і модернізмом, хоча масштаб її критичної ревізії сягає Ренесансу й Реформації. Змістовно належачи до категорії антипросвітництва та антимодернізму, вона невимушено застосовує просвітницькі методи боротьби й такий суттєвий елемент «індустріальної цивілізації», як техніка, а проголошена нею вимога ресакралізації буття здійснюється на неортодоксальних й позаконфесійних засновках. З цих міркувань КР доречно розглядати як альтернативну форму модернізму («реакційний модернізм», «органологічний надмодерн», препостмодерн тощо).

Як наслідок, типовий представник консервативно-революційної думки – це інтелектуал неуніверсалістського ґатунку з табору «антидрейфусарів», який реалізує критику фундаментальних ідеологем Просвітництва («критику критики» або «просвітництво Просвітництва») його ж власними засобами. Спектр методів критичної діяльності цих інтелектуалів – від політичної публіцистики і революції, «яка замінить слово ділом, а чорнила – кров’ю» (або «Рене Генон плюс танкові дивізії») до «критики культури» і «літератури». Не випадково сучасні нові праві, які певною мірою реанімують спадщину фундаторів КР, наполягаючи на метаполітичному характері свого письма, орієнтуються на здобуття культурної гегемонії як плацдарму для досягнення гегемонії політичної (за Антоніо Ґрамші).

Література:

  1. Дугин А. Г. Консервативная революция / А. Г. Дугин. – М. : Арктогея, 1994. – 344 с.
  2. Михайловский А. В. К политической философии консервативной революции / А. В. Михайловский // Теоретический альманах Res cogitans. –  М. : Изд. дом «Юность», 2007. –  C. 125–149.
  3. Михайловский А. В. Консервативная революция : апология господства // Концепт «Революция» в современном политическом дискурсе ; под ред. Л. Е. Бляхера, Б. В. Межуева, А. В. Павлова / А. В. Михайловский. – СПб. : Алетейя, 2008. – C. 264–283.
  4. Михайловский А. В. Политическая публицистика Эрнста Юнгера в интеллектуальной истории Веймарской Германии / А. В. Михайловский // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 317–362.
  5. Эвола Ю. Критика фашизма : взгляд справа // / Ю. Эвола // Люди и руины. Критика фашизма : взгляд справа. – М. : АСТ : АСТ МОСКВА : ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – С. 269–423.
  6. Эвола Ю. Люди и руины / Ю. Эвола // Люди и руины. Критика фашизма : взгляд справа. – М. : АСТ : АСТ МОСКВА : ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – 445с.
  7. Юнгер Э. Время судьбы / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 94–99.

Олена Семеняка

Comments are closed.