Уроки Карла Шмітта: наскільки політичний “політичний лібералізм” Джона Ролза?

Карл Шмітт (1912)

Карл Шмітт (1912)

Якщо абстрагуватися від рейтингу сучасних провідних філософів політики, індексів цитування і т. д., робота Джона Ролза «Політичний лібералізм» стала предметом нашого дослідницького інтересу насамперед через епітет «політичний», яким наділено лібералізм у заголовку праці. Зокрема, нам було цікаво перевірити свої очікування від його роботи з огляду на таке питання: чи має це поняття («політичний лібералізм») свій специфічний зміст, відмінний від підстав усталеної рубрикації на політичний, економічний, соціальний і т. д. лібералізм, і якщо так, то що саме вкладає в нього автор?

Сам Ролз, звичайно, також усвідомлював важливість деяких роз’яснень з цього приводу, хоча вичерпного коментарю одразу він не надає: «…Мені здається, що я вкладаю у цю словосполуку зовсім інший зміст, ніж той, який може припускати читач. Тож мені, либонь, годиться почати з визначення політичного лібералізму та пояснити, чому я називаю його «політичним». Але який сенс давати визначення у перших же рядках?  Тож я краще почну з першого фундаментального питання про політичну справедливість у демократичному суспільстві…» [3, с. 29]

Також не будемо робити таємниці з того, праця якого саме автора безпосередньо спонукала нас замислитись над цим складним питанням. Звичайно, це відома праця Карла Шмітта «Поняття політичного», яка була опублікована ще в 1927 році й яка не тільки містить позитивну відповідь на запитання про специфіку і сутність політичного, але і виражає радикальний сумнів з приводу спроможності лібералізму сформулювати власну концепцію політичного. Й хоча ми не знайшли у вступі до роботи Джона Ролза, принаймні в українському перекладі, те посилання на аналіз Шміттом веймарської парламентської демократії, про яке згадує у своїй статті Шанталь Муфф [1, c. 140], нам все-таки хотілося дізнатися, наскільки зберігав у полі свого зору Ролз «Поняття політичного», коли використовував такі словосполучення, як особлива «сфера», «царина» чи «тема» політичного на сторінках своєї праці. Подібна розвідка здається досить своєчасною, навіть якщо ми не спиратимемося на дещо одіозну тезу Муфф про те, що «Шмітт – це супротивник, у якого ми можемо вчитися, тому що ми можемо черпати у нього ідеї» [1, c. 153].

Карл Шмітт та Ернст Юнгер (19 жовтня 1941 р.)

Ернст Юнгер та Карл Шмітт (19 жовтня 1941)

Логіка викладу змушує нас почати саме з короткого аналізу положень Шмітта, який, у свою чергу, розпочинає з твердження про те, як рідко зустрічається ясне визначення поняття політичного. Здебільшого, говорить Шмітт, воно вживається хіба що негативним чином, в таких антитетичних парах, як «господарство і політика», «політика й мораль», «політика і право» тощо. До речі, Ролз у вступі до «Політичного лібералізму» (1993) підкреслює свою концептуальну еволюцію від часу публікації «Теорії справедливості» (1971), в якій він ще не розмежовував моральну й політичну філософію: «Там нічого не говориться про контраст між вичерпними філософсько-моральними вченнями й концепціями, що обмежуються сферою політичного» [3, c. 10–11].

На думку Шмітта, щоб визначити політичне, треба, по-перше, виявити специфічні політичні категорії, які є засадничими для політичного й структурними аналогами тих, які конституюють, зокрема, такі предметні області, як етика («добро» і «зло»), естетика («прекрасне» і «потворне») і економіка («корисне» і «шкідливе» або «рентабельне» і «нерентабельне»), й по-друге, усвідомити, що політичне, на відміну від таких відносно самостійних сфер, як етика, естетика чи економіка, насправді позначає не окрему, замкнену і рівнозначну їм предметну царину, а дещо більш фундаментальне, а саме «вищий ступінь інтенсивності об’єднання або роз’єднання, асоціації або дисоціації» [4, c. 40], що може реалізуватися у будь-якій із цих предметних сфер.

Карл Шмітт "Поняття Політичного" (1927)

Карл Шмітт “Поняття Політичного” (1927)

Отже, таким критерієм, що дозволяє специфікувати політичне, є протилежність «друга» й «ворога», взятих у їхньому найбільш конкретному й екзистенційному, а не у суто нормативному, метафоричному або «духовному» тлумаченні, оскільки ці поняття набувають свій реальний зміст лише тією мірою, якою вони «співвіднесені і зберігають особливий зв’язок з реальною можливістю фізичного убивства» [4, c. 43]. Будь-яка інша протилежність, в якій би галузі вона не виникла – естетиці, релігії, моралі, економіці – й якими категоріями б не користувалася, «політизується» тією мірою, якою наближається до екстремальної й найінтенсивнішої опозиції, а саме політичного антагонізму друга й ворога.

Більше того, саме поняття політичного, й тільки воно, безпосередньо імплікує поняття держави як організованої політичної єдності, яка від імені цілого приймає політичне рішення про те, хто виступає її другом й ворогом, і усередині якої виникає багато другорядних версій політичного (наприклад, протиставлення «державно-політичної» позиції, внаслідок ототожнення держави і політики, «партійно-політичній» або поняття соціальної, культурної чи релігійної політики в межах самої держави). «Нарешті, розвиваються ще більш послаблені, спотворені до паразитарності й карикатурності види «політики», в яких від початкового розподілу на групи «друг-ворог» лишається вже тільки деякий антагоністичний момент, який знаходить свій вираз у всякого роду тактиці й практиці, конкуренції та інтригах і характеризує як «політику» найбільш чудернацькі ґешефти і маніпуляції» [4, c. 42].

Карл Шмітт "Криза парламентської демократії" (1923)

Карл Шмітт “Криза парламентської демократії” (1923)

З цих самих міркувань, вважаючи, що демократія є політичною концепцією через те, що поняття демократичної «рівності рівних», яка конституює єдність демосу, його «субстанцію», передбачає протиставлення нерівним їй й неоднорідним з нею єдностям, Шмітт у своїй більш ранній праці «Криза парламентської демократії» (1923) наполягав на тому, що лібералізм з його уявленнями про універсальну рівність індивідів навпаки є «неполітичною формою рівності, оскільки їй не вистачає можливої нерівності, що надає усякій рівності її особливого значення» [1, c. 142]. Отже, за логікою Шмітта, яким-яким, а «політичним» сам лібералізм ніяк бути не може: «Питання, однак, полягає у тому, чи може з чистого і послідовного поняття індивідуалістичного лібералізму бути отримана специфічно політична ідея. На це слід відповісти: ні. Бо заперечення політичного, яке міститься у всякому послідовному індивідуалізмі, можливо, й приводить до політичної практики недовіри всім мислимими політичним силам і формам держави, але ніколи не приводить до істинно позитивної теорії держава й політики» [4, c. 162].

Carl Schmitt-FeindАле вже час надати слово Ролзу. Навіть найповерховішого ознайомлення зі змістом його праці досить, аби переконатися, що політичне, який би сенс у нього не вкладався автором, цілком позбавлений того дисасоціативного аспекту, який тільки у принциповій єдності із протилежним йому вектором утворював реальність політичного у Шмітта. Звичайно, Ролз чудово усвідомлював факт безнадійної віддаленості соціального життя від ідеалу «дружби». Більше того, на його думку, насправді «політичний лібералізм починається із донесення до свідомості абсолютної глибини того латентного непримиренного конфлікту» [3, c. 19]. Проте й так само очевидними стають підстави, на яких поняття «об’єднавчого консенсусу», отримавши першочергове значення в структурі «фундаментальних ідей» політичного лібералізму Ролза, легітимує імпліцитний перехід від проблематики «непримиренного конфлікту» до практики демократичної терпимості: «…проблема політичного лібералізму полягає ось у чому: як можна добитися, щоб протягом певного часу існувало стабільне й справедливе суспільство вільних та рівноправних громадян, розділених глибокими прірвами розсудкових релігійних, філософських і моральних доктрин?» [3, c. 19]

Schmitt -FreundВласне, на даному етапі уже можна дати відповідь на запитання, для чого знадобилося Ролзовому лібералізмові це емфатичне звернення до політичного як автономної інстанції («Тож політичний лібералізм і намагається дати тлумачення цим цінностям як особливої сфери політичного, а отже, подати це як самостійний погляд» [3, c. 146]), а також на запитання про те, чи має це якесь відношення до Шміттового розуміння політичного. Ролз, виключивши політичні цінності з числа всіх тих конфліктогенних явищ, які відповідальні за утворення «глибоких прірв» між громадянами демократичного суспільства, здавалося б, погоджується з Шміттом з приводу того, що політичне не перебуває в симетричному відношенні до релігійного, морального чи філософського. Однак настільки ж очевидно те, що Шмітт в жодному разі не тлумачив політичне в термінах деякої «сфери» або тим більше «цінностей». Крім того, Ролз ніде не визначає політичне позитивним чином, як цього наполегливо вимагав Шмітт.

Утім, як виявилося, Ролз й не претендував на такий подвиг. За  спостереженням Алана Вульфа, найважливіший урок Шмітта полягає в демонстрації того, що ліберали й консерватори мають відмінне бачення не просто політичної програми, а й власне політичного: для лібералів політичне виступає засобом, для консерваторів – метою [5]. Тому тією мірою, якою політичне в формі політичної концепції, зокрема «справедливості як чесності», а не абстрактного поняття політичного, могло отримати підтримку «об’єднавчого консенсусу», воно і мало сенс у «політичному лібералізмі» Ролза. Його лібералізм є «політичним» тільки через те, що він не є «моральним», «релігійним» чи «метафізичним», що, зрозуміло, призвело б до «роз’єднавчого диссенсусу» в суспільстві. Отож, можна констатувати з впевненістю лиш одне: якщо Ролз десь і полемізував зі Шміттом, так це хіба що в назві свого твору.

Schmitt-PolitikВтім, Ш.Муфф, взявши на себе справу віртуальної дискусії лібералізму з Шміттом, висловлює доволі слушні зауваження стосовно життєздатності тотального демократичного консенсусу: «Незважаючи на те, що нас хоче переконати в цьому багато лібералів, своєрідність демократичної політики – це не подолання протиставлення між нами й ними, це інший спосіб його встановлення» [2]. Не посилаючись на Шмітта експліцитно, Муфф переформульовує його тезу про те, що політичний світ – це плюриверсум, а не універсам [4, c. 53], і як такий не підлягає перетворенню на гомогенну ліберальну єдність у всесвітньому масштабі: «Політичні ідентичності – це завжди колективні ідентичності, й це ще одна причина того, чому лібералізм з його методологічним індивідуалізмом не здатен осмислити своєрідність політичного. В політиці ми завжди маємо справу з «нами», протиставленими «їм», і, як я покажу через хвилину, саме тому усунення антагонізму неможливе» [2]. Зазначивши, що конфронтація ми і вони, хоча і не обов’язково зводиться до протиставлення друг / ворог або свій / чужий, але все-таки містить у собі таку можливість, Муфф висуває так звану агоністичну модель демократії, що заперечує досяжність комунікативного раціонального консенсусу у просторі публічної політики.

Карл Шмітт "Політична теологія" (1922)

Карл Шмітт “Політична теологія” (1922)

Фактично як би не розходилось консервативне й ліберальне бачення поняття політичного, Шмітт наголошує на тому, що світова реальність політичного нікуди не зникає: «За допомогою таких дефініцій і конструкцій, що, врешті-решт, тільки кружляють навколо полюсів етики й економіки, державу і політику не викорінити і світ не деполітизувати. Що господарські протилежності стали політичними і що могло виникнути поняття «господарської владної позиції», тільки показує, що точка політичного може бути досягнута, виходячи із господарства, як і усякої предметної галузі… Тому також було б помилкою вважати, що політична позиція, досягнута за допомогою економічної переваги є (як сказав у 1919 р. в своїй «Соціології імперіалізму» Йозеф Шумпетер) «по суті не войовничою». По суті не войовничою, й тільки по суті ліберальної ідеології, є тільки фразеологія» [4, c. 67]. Тому, говорить Шмітт, якщо якийсь народ, не маючи симпатії до політичного, відмовиться встановлювати свого друга й ворога, за нього це охоче зробить інший, більш «політичний» народ, разом із забезпеченням свого «протекторату». З цих міркувань, мабуть, ми приєднаємось до евристичного вердикту Шмітта на предмет того, що «…ця система, гадано неполітична і, ніби, навіть антиполітична, служить або наявному або ж призводить до нового поділу на групи друзів й ворогів й тому нездатна уникнути необоротно похідного звідси політичного < Konsequenz des Politischen > » [4, c. 67].

ЛІТЕРАТУРА

  1. Муфф Ш. Карл Шмитт и парадокс либеральной демократии / Шанталь Муфф // Логос, 2004. – Т. 45. –  № 6. – С. 140–153.
  2. Муфф Ш.  Пространства публичной полемики, демократическая политика и динамика настроений [Електронний ресурс] / Шанталь Муфф. – Режим  доступу : http://politzone.in.ua/index.php?id=220.
  3. Ролз Дж. Політичний лібералізм / Джон Ролз. – К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2000. – 382 с.
  4. Шмитт К. Понятие политического / Карл Шмитт // Вопросы социологии, 1992. – Т. 1. – № 1. – С. 35–67.
  5. Wolfe А. A Fascist Philosopher Helps Us Understand Contemporary Politics [Електронний ресурс] / Alan Wolfe. – Режим  доступу : http://chronicle.com/free/v50/i30/30b01601.htm

Leave a Reply