Мірча Еліаде: «забутий фашизм» та його «вічне повернення»

Mircea Eliade operaІм’я румунського історика й феноменолога релігії, філософа, антрополога, письменника Мірчі Еліаде сьогодні наскільки широко відомо, настільки й високо шановано у світі. Цікаво, що як дослідник міфологій та міфопоетичних текстів найрізноманітніших традицій, він, тим не менше, зажив слави автора двох-трьох основних ідей, у радикальному формулюванні – «однієї», й насичених багатими ілюстративними матеріалами книжок, що, з огляду на структуралістську методологію дослідження (версії «Дюмезіля, Проппа – і Гете» [4]), якою послуговувався Еліаде, звучить вже не настільки дико для вух цінителів «проліферації теорій»: «Гете, ви знаєте, досліджуючи морфологію рослин, прийшов до висновку, що всі рослинні форми можна звести до так званої «першородної рослини», і закінчив тим, що ідентифікував цю Urplanze з листом […] Що ж до мене, то я, принаймні спочатку, думав так: щоб розібратися у цьому океані фактів, фігур, ритуалів, релігієзнавець повинен у своїй галузі шукати «первородну рослину», первообраз, тобто результат зустрічі людини зі святим» [4].

Вузлові концепти, які докладно ілюструє Еліаде на сторінках своїх численних праць, – це, перш за все, фундаментальна опозиція «священного й мирського», зокрема, священного часу та простору у їх зв’язку з профанними й ключем до розуміння сутності яких є космогонія, по-друге, протиставлення, з одного боку, «сакрального», «міфологічного», «циклічного» і, з другого, «мирського», «історичного», «лінійного» часу (появою й утвердженню якого завдячуємо «іудео-християнській ідеології» [9] і головними рисами якого є неповторюваність й незворотність [9]), по-третє, власне прояви сакрального (ієрофанії), знову-таки, насамперед в аспектах часу й простору, що зосереджені навколо символізму року та календарних свят, а також Центру Світобудови та axis mundi, яка проходить через нього. Негомогенність та якісна визначеність священних простору та часу [10], власне, і відрізняє їх від однорідного та монотонного мирського хронотопу, хоча сучасна людина, на думку Еліаде, «також живе у різних часових ритмах, їй відомі періоди різної інтенсивності: слухаючи улюблену музику або чекаючи на зустріч із коханою людиною, вона відчуває, звісно, інший ритм протікання часу, аніж під час роботи або якогось нудного заняття» [10, с. 49]. Таке рудиментарне явище М. Еліаде називає «крипторелігійністю».

Нарешті, магістральною ідеєю, розгорнутим коментарем до котрої й можна вважати творчість румунського релігієзнавця, постає саме ідея «вічного повернення». Ось чим, на його думку, живе архаїчна людина, й можливість чого відкриває священна історія, або міф, як джерело та парадигма архетипічних моделей поведінки для відтворення й наслідування «тут і тепер», в профанних просторі та часі. За Еліаде, смислом життя релігійної людини є ніщо інше, як пам’ять про «первоподію», здійснену «на початку часів», «у той час» (aborigine, inillotempore), так само як єдиний гріх – це забуття про неї. Водночас Мірча Еліаде наголошує, що «свято – це не церемонія «в пам’ять» про якусь міфічну (а отже, й релігійну) подію, а її відновлення в теперішньому» [10, с. 55], тобто спосіб реально стати «сучасником богів» і «народитись заново» у ритуальному відтворенні космогонічного міфу. Таким чином, чим релігійніша людина, тим більше вона має прототипів для наслідування, і М. Еліаде слушно зауважує, що навіть найогидніші й найжахливіші з точки зору сучасної людини церемонії на зразок ритуального канібалізму також наділені своїм небесним прототипом, про який і розповідає міф…

mircea-eliadeВласне, на цьому можна було б і завершити коротке резюме основних ідей М. Еліаде, якби не помітна в деяких колах тенденція й не починати такий виклад з огляду на «сумнівне фашистське минуле» цього, як-ні-як, вченого зі світовим іменем, котрий легітимує небезпечний ідеологічний вибір самим фактом своєї популярності. У цьому сенсі нам цікаві не стільки видані і перекладені російською мемуари М. Еліаде, скільки рецепція його «зізнань» та спогадів у тематичній праці французької дослідниці Александри Ленель-Лавастін «Забутий фашизм: Іонеску, Еліаде, Чоран» (2007) [5], в якій вона замислюється над причинами звернення до фашизму цих трьох провідних румунських діячів у світлі аналогічної спокуси для сучасних інтелектуалів, а також, на її думку, «викриває» їхню «тактику замовчування» «гріхів юності», «нагадуючи» світові про те, що вони би воліли лишити «забутим». 

На фоні інших видатних мислителів ХХ ст. М. Еліаде зі своїми фашистськими симпатіями – не виняток, а підтвердження «сумного» правила: крім нього, подібними «гріхами» уславились такі блискучі постаті європейської інтелектуальної історії, як Езра Паунд, Кнут Гамсун, Фердінанд Селін, П’єр Дріо Ла Рошель, Габріеле Д’аннунціо, Джованні Джентіле, Мартін Гайдеггер, Ернст Юнґер, Карл Шмітт та багато інших. Єдине, що вигідно відрізняє Мірчу Еліаде від більшості з них – це відносно успішна інтеграція у повоєнне суспільство за рахунок вдалої гри на різниці потенціалів по обидва боки від залізної завіси. Розпочавши свою кар’єру «в ореолі втікача від комуністичного режиму», він досить швидко твердо зайняв позицію авторитетного дослідника та вченого зі світовим іменем, викликавши цілком природне прагнення включити це ім’я в ряди «своїх» як з боку правих, так і з боку демократично орієнтованих кіл: перші підкреслювали «легіонерське» минуле М. Еліаде, тоді як другі відзначали насамперед його «світоглядну «нейтральність», безконфесійність, незалежність від церковних приписів. У цій другій перспективі «еліадизм» виглядає науковим варіантом ліберального підходу, близьким до сучасної релігійності Заходу, релігійності, як кажуть соціологи, «приватної», «невидимої», «єретичної»» [3]. Що, втім, не завадило цьому гаданому захиснику «політкоректної» релігійності тільки побіжно згадувати Гітлера та Муссоліні у своїх мемуарах і взагалі обходити мовчанням тему Освенциму та Голокосту, описувати подорож до нацистської Німеччини як «естет і прекраснодух», цікавитись жахіттями концтаборів лише з позиції можливості досягнення незвичних «станів» та надприродних здібностей у таких екстремальних умовах та називати страшний єврейський погром в Яссах усього-на-всього «вибриками легіонерів» [3].

eliadeОднак розгляньмо слушність самого підходу: чи справді М. Еліаде так «замовчував» своє минуле і наскільки другорядні створені ним тексти для оцінки його поглядів у повоєнний час (до яких ми, таким чином, ще не раз повернемось)?  Шукаючи відповідь на це питання, звернімося до спогадів 1945 р. румунського драматурга Ежена Іонеску, друга М. Еліаде та Еміля Чорана з довгою й складною історією взаємовідносин, про місце М. Еліаде серед основних рупорів фашизму довоєнної Румунії, які цитує А. Ленель-Лавастін. Так, якщо дев’яте коло пекла він відводить своєму однофамільцю Нае Іонеску, професору метафізики у Бухарестському університеті та ідеологу Залізної Гвардії з 1933 р., з вини якого «вони всі стали фашистами», то «…після нього найбільшу відповідальність несе Еліаде… Він повів за собою частину колег, які належали до нашого покоління, і всю літературну молодь. Нае Іонеску та Мірча Еліаде користувалися неперевершеним авторитетом. Неможливо навіть собі уявити, що би сталося, якби ці люди були гарними учителями…» [Цит. за: 5, с. 17].

Безумовно, цей період життя та творчості М. Еліаде аж ніяк не є одним із другорядних епізодів, із чим, на щастя, згодна й авторка дослідження: «на нашу думку, навернення Чорана й Еліаде не можна вважати деяким швидкоплинним відхиленням, джерелом якого були би кон’юнктурні міркування або раптовий напад безумства» [5, с. 19]. Однак якщо у повоєнній тактиці замовчування свого вибору на користь фашизму та ідеалів Залізної Гвардії, цього найкращого виразника «національної та духовної революції», якою керувався М. Еліаде і яка спершу супроводжувалася активним друкуванням автобіографічних даних («Мемуарів», «Щоденників», численних інтерв’ю), явно відмічених, на думку А. Ленель-Лавастін, печаттю самолюбування (Selbstilerung), зокрема, його «зразковою юністю», а потім, у період оприлюднення архівних та документальних свідчень участі у Легіонерському русі (1970-1980-ті рр.), змінилась цілковитою мовчанкою, мабуть, не менш глибокою, ніж у самого Мартіна Гайдеґґера, вона вбачає, як і у випадку Е. Чорана, «високе мистецтво приховування своїх помилок в трагедії Історії» [5, c. 24, також див.: с. 22–23], то ця невелика розвідка, навпаки, підкреслюватиме закономірність взаємозв’язку світоглядних, історико-релігійних та філософсько-історичних поглядів із політичною позицією М. Еліаде.

Утім, для справедливості зазначу, що авторка дослідження на словах ставить перед собою таку саму ціль, однак реалізує її вкрай непослідовно. Так, А. Ленель-Лавастін підкреслює комплексність факторів, що спричинили приєднання М. Еліаде до Залізної Гвардії Корнеліу Зеля Кодряну – «одного з найпотужніших фашистських рухів у Східній Європі», з яким були «змушені рахуватися» «усі румунські уряди аж до 1941 р.» [5, с. 37], більше того, висвітлює факт цілковито незалежного становлення ідейної позиції мислителя з широкими енциклопедичним кругозором, який займався інтелектуальним вихованням своїх юних колег задовго до 1933 р., що ознаменував політизацію їхньої участі у лавах «Легіону»: «Насправді, у 1929 р. Еліаде уже був знаменитістю: на думку журналістів, він являвся «чародієм» свого покоління, найпопулярнішим молодим представником бухарестської еліти. Чоран, познайомившись із ним дещо пізніше – 11 січня 1932 р., – підтверджує: «Він був кумиром «нового покоління», нашим «властителем дум»» [5, с. 40].

corneliu-codreanuНайбільш знаковими у перспективі цього розгляду є особисте знайомство М. Еліаде навесні 1927 р. з офіційним ідеологом італійського фашизму та міністром освіти в уряді Беніто Муссоліні Джованні Джентіле та опосередковане – з творчістю іншого італійського світила, традиціоналіста та консервативного революціонера, Юліуса Еволи, з яким він підтримував зв’язки аж до 70-х років, поки Е. Евола співпрацював з очолюваним М. Еліаде й Е. Юнґером журналом Antaios [3], і рецензуванням статті якого («Окультизм як цінність сучасної культури») й займався М. Еліаде з грудня цього самого року [4, с. 53]. Саме тоді і було створено «Легіон Архангела Михаїла, пізніше перейменованого у Залізну Гвардію» – «союз істинних людей дії, який був радше Орденом, ніж політичною організацією […] «З посмішкою на устах ми дивимось в обличчя Смерті, – говорив Капітан, звертаючись до соратників, – Ми Команда Смерті, яка переможе або помре» [11, с. 12].

Таким чином, приєднання М. Еліаде до легіонерського руху припало на пік його розвитку, коли поповнення лав Гвардії було найбільш активним, відбуваючись на фоні агонії парламентської демократії. Словами Ю. Еволи, «достатньо згадати, що в 1925 р. на процесі, де Кодряну обвинувачувався в тому, що власною рукою убив ката своїх приятелів, і був виправданий, голова суду отримав 19.300 повідомлень на його захист з усієї країни» [8, c. 188]. Не менш важливо, що уже через десять років Корнеліу Кодряну також зустрічається з Ю. Еволою, – й «цю зустріч організував соратник Капітана, філософ-традиціоналіст Мірча Еліаде» [11, с. 14]. Словами італійського барона, «Мірча Еліаде абсолютно точно перебував у Залізній гвардії, так що завдяки його посередництву я зміг зв’язатися з її вождем К. Кодряну. Це сталося у Бухаресті 1936 р.» [Цит. за: 5, с. 196]. І саме звернення авторства М. Еліаде К. Кодряну зачитав перед судом, коли його було обвинувачено в державній зраді у 1937 р. Звернення називалося «Чому я вірю у Легіонерській рух» і було сприйнято К. Кодряну як «символічне, оскільки повністю відповідає духу очолюваної ним організації» [5, с. 198]. Наступного року, як відомо, лідера Залізної Гвардії, подальший ріст якої став особливою загрозою в зв’язку з  підйомом гітлеризму, було страчено разом з його найближчими прибічниками.

Un-membru-al-Miscarii-Legionare-CAPITANUL-Corneliu-Zelea-Codreanu-Emil-CIORAN-LEGIONAR-in-Camasa-Verde-cu-DiagonalaОднак, непослідовність розгляду дослідниці варто вбачати перш за все в її систематичному відтворенні витриманих у мало не клінічному тоні запитань про причини приєднання «блискучого письменника та публіциста» М. Еліаде до руху, «антиінтелектуального ex definitio», при всій «закономірності» такого вибору, задекларованій в ролі пресупозиції її дослідження, та ясно усвідомлюваній нею суті так званого «антиінтелектуалізму» Залізної Гвардії: «Ідеї Легіонерського руху знаходять відгук, тому що ми вільні, тому що ми вирішили розірвати залізні лабета біологічного детермінізму (страх смерті, страждання і т. п.) та детермінізму економічного (боязнь лишитись за бортом)» [Цит. за: 5, с. 180]. Як наслідок, авторці можна закинути вперте ігнорування прямого змісту висловлених самим же М. Еліаде «пояснень» його участі у «правоекстремістському русі» на зразок вищезазначеного та неправомірне зведення у статус першорядних в кращому разі супровідних факторів типу невдоволення зневажливим ставленням до Румунії («комплексу меншовартості») або безперспективності майбутнього юного покоління (браком «чим зайнятись»). Утім, якість опрацювання архівних матеріалів А. Ленель-Лавастін варта високої оцінки, й на фоні обурених процесом «реабілітації фашистів» рецензентів [6] ця праця виглядає як майже героїчна спроба спокійно «поговорити про заборонене».

Останнє, тим не менше, не відміняє інвентаризацію грубо зміщених авторкою монографії акцентів у ряді таких принципових питань: вже згадуваний румунський «ресентимент» як «джерело» месіаніських та імперіалістських амбіцій М. Еліаде («Комплексом неповноцінності буквально просякнутий кожен рядок Еліаде, присвячений «єврейській психології». «Ми не такі вже й непримиренні, бо ми не нижчі за них», – писав він, зокрема, також з приводу «єврейської психології»; ця фраза мимоволі видавала глибину комплексів, які його з’їдали» [5, с. 228], а також: «Той самий тон, те саме патетичне прагнення змусити західний світ себе поважати, яке носить відбиток жахливого культурного комплексу меншовартості, простежується в кожному рядку статті «Де починається місія Румунії» від 28 лютого 1937 р.» [5, с. 214]); концепція органічної моноетнічної держави як «наслідок» ірраціонального антисемітизму М. Еліаде, «помітного» навіть тоді, коли він закидає державі депортацію трьох єврейських вчених європейського масштабу замість дрібних банкірів або лихварів (дослідниця знаходить цьому виступу на їхній захист таке дивовижне пояснення: «Насправді наглість Еліаде дійшла до того, що він жалкував, що держава не змогла отримати максимальний прибуток з «корисних» євреїв, так, щоб румунська культура яскравіше засяяла за кордоном» [5, с. 234]); «замовчування минулого» як принципова, а не ситуативна настанова М. Еліаде й водночас гадане постійне «хизування» ним – і тому подібні нестиковки й постійні підміни мотивів, за результатами яких «блискучий румунський письменник» починає виглядати повним моральним деградантом, а читач, який симпатизує М. Еліаде, поступово починає жалкувати, що причиною його приєднання до «правоекстремістів» був не «раптовий напад безумства».

Capitanul-Miscarii-Legionare-Corneliu-Zelea-CodreanuНарешті, сама ліволіберальна фразеологія, якою послуговується французька дослідниця, тотально перекреслює заявлений об’єктивізм у вивченні цієї проблематики підвищеної складності навіть для суто академічної роботи без претензії на своє слово у великому суді історії. Наприклад, чого тільки варті екскламації «сказав – і все стало ясно! – Авт.» після нейтральних зауважень М. Еліаде на зразок «Не те щоб я був антисемітом або шовіністом…» [5, с. 224] та інші форми відвертих та закамуфльованих оціночних суджень (наприклад, «людина серед «нових людей»» [5, с. 239] для опису становища Ежена Іонеску «серед носорогів»), а також постійне емоційне переозначення або семантично порожнє «підтвердження» програмних тез румунських легіонерів та їхніх послідовників у дусі «я ж казала». На цьому фоні незрозуміле прагнення дослідниці створити альтернативний звичному тавруванню «колишніх фашистів» прецедент дослідження зв’язку творчості та політичної практики діячів цього типу.

Однак повернімось до центральної ідеї «забутого фашизму» А. Ленель-Лавастін та даймо відповідь на запитання: чи тактика, незаперечно, ситуативного «замовчування», «переписування» або заперечення минулого, якої дотримувався М. Еліаде у зв’язку з потребою «реінтеграції» у англомовне повоєнне середовище (Ю. Евола, який цитував М. Еліаде «частіше за Геракліта», не помітивши зустрічної реакції, наприклад, спершу закидав йому відмову від минулого, а потім виправдовував як цілком зрозумілу [5, с. 414]), достатня для такого висновку: «Міжнародне визнання Еліаде сьогодні також уявляється результатом довгої й терплячої діяльності по затушовуванню тих водночас історичних та ідеологічних умов, які визначили вибір основних тем його творчості у 1920–1930-ті роки» [5, с. 13] (коли, до речі, був  написаний й основний текст «Міфу про вічне повернення» (1949) [5, с. 27]), як ніби «основні теми його творчості» ніяк не стосувались цих самих «історичних та ідеологічних умов» минулого та сьогодення?..

Eliade.Cioran.IonescuВідповідь однозначна – ні, й тим більш категорична, чим очевидніше бажання А. Ленель-Лавастін дискредитувати самі ключові ідеї («основні теми») творчості М. Еліаде, коротким викладом яких розпочинається ця розвідка, з огляду на їхнє «фашистське походження», раз вона переконана у тому, що міжнародне визнання людей типу М. Еліаде «пояснюється» «забуттям» їхніх «антисемітських, ксенофобських, реакційних» поглядів, яких вони дотримувались «у минулому». Якщо слідувати цій логіці, то й праці на зразок «Буття і часу» М. Гайдеґґера (ще одного улюбленого персонажа «посттоталітарних» біографів), вперше опублікованої у 1927 р. і однією з «основних тем» якої є апологія «рішучої екзистенції» проти засилля анонімного «das Man», мали би бути внесені у чорний список, як тільки факт перебування Гайдеггера в складі НСДАП та обіймання посади ректора Фрайбурзького університету при націонал-соціалізмі стане предметом широкої гласності.

Тим не менше, змістовне (предметне, емфатичне) мовчання філософа, відоме як феномен «абсолютного мовчання Мартіна Гайдеґґера», у зв’язку з його відмовою пройти так звану денацифікацію, вступити в простір публічної дискусії й хоч якось прокоментувати свою «фатальну помилку» (єдине іронічне зауваження, яке він залишив нащадкам, зводилось до ідеї, що «хто глибоко мислить, той і глибоко помиляється») могли би внести корективи у розуміння «тактики замовчування» М. Еліаде з боку А. Ленель-Лавастін, яка відмахується від осмисленості їхньої позиції здогадами про те, що вони, певно, просто не усвідомлювали «усієї глибини» цих помилок [5, c. 409]. Більше того, М. Гайдеґґер, як відомо, і досі має славу одного з найважливіших та найглибших філософів ХХ ст., а «реабілітація» його думок зусиллями захопленого лівака Жан-Поля Сартра не завадила М. Гайдеґґеру провести вододіл між його філософуванням та екзистенціалізмом, в лавах якого Сартр волів би його бачити, у своїй пізній праці «Лист про гуманізм» (1947), що була очевидною алюзією на програмний твір Ж.-П. Сартра «Екзистенціалізм – це гуманізм» (1946) і у якій М. Гайдеґґер підкреслив актуальність філософського проекту, розпочатого на сторінках трактату «Буття і час»: «Люди часто дотримуються тієї гадки, що досвiд, розпочатий у «Буттii часi», неначебто зайшов у глухий кут. Облишмо цю гадку у спокої. Далi «Буття i часу» думка, що робить кiлька пробних крокiв у працi пiд такою назвою, ще i сьогоднi не пiшла. Може, щоправда, вона тим часом глибше осягнула свою справу» [7]. Як видно, єдине осягнення, яке затямив М. Гайдеґґер, стосується хіба що правильності його вибору.

garde-de-fer-horia-sima-codreanu-iron-guardАналогічно, М. Еліаде ніколи не відмовлявся від своїх ідей та творів, тим більше з огляду на їхній «глибинний зв’язок» із фашизмом. Подібне зречення нагадувало б ситуацію, яку, теж досить іронічно, відтворив інший філософ лівих поглядів Славой Жижек з приводу «справи Гайдеґґера»: «Про Гайдеґґера зазвичай розповiдають, що вiн завершив свiй Kehre (поворот) пiсля того, як усвiдомив, що початковий проект «Буття i часу» веде назад до трансцендентального суб’єктивiзму: завдячуючи цьому неусвiдомленому ним залишковi суб’єктивiзму (рiшимостi тощо), М. Гайдеґґер дозволив собi спокуситися на участь у нацистському русi; проте, коли вiн усвiдомив, як вiн на цьому «опiкся», вiн вiдскрiб залишки суб’єктивiзму й розвинув iдею iсторико-епохального характеру Буття як такого… » [2, c. 29].

Більше того, румунський філософ цілком свідомо піднімав не тільки такі дражливі теми, як особисте ставлення до здійснених фашистами насильств (всупереч твердженню А. Ленель-Лавастін про те, що в пізніх інтерв’ю М. Еліаде говорить про Залізну Гвардію як про ««містичну секту», що керувалась благородними етичними ідеалами, ні словом не згадуючи ні про її патологічний антисемітизм, ні про постійно здійснювані нею злочини» [5, с. 22]), а й смисл подібних дійств з позиції «основних тем» своєї творчості, що так цікавить авторку дослідження. Наприклад, у відповідь на запитання Клода-Анрі Роке (тон бесіди якого викликає у дослідниці психологічний дискомфорт [5, c. 190]) про те, що ж відрізняє сакрально легітимовані жертвоприношення ацтеків від масових убивств есесівців, історик релігій відверто висловив наступну просту думку: «Для ацтеків принесення в жертву людини означало, що її кров живить та зміцнює божество-сонце та усіх інших богів. Для есесівця знищення мільйонів людей в таборах теж несло в собі певний смисл, можна сказати есхатологічний. Він вважав, що представляє Добро на противагу Злу (як японський льотчик) [] Таке саме підґрунтя у ГУЛАГу та есхатології великого звільнення, яке несе комунізм – йому протистоять вороги, намісники Зла, що опираються тріумфу Добра, тріумфу свободи, тріумфу людини і т. п. Цілком порівнювано із ацтеками: і ті й інші були переконані у своїй правоті. Ось тільки ацтеки вірили, що допомагають богу сонця, а нацисти й росіяни – що реалізують історію» [4]. Які оцінки надавав цим конкретним міфам М. Еліаде, звичайно, – окреме питання, хоча неважко передбачити, якому з них він симаптизував по-справжньому.

Саме тому й легіонерський «культ смерті», зафіксований у гімні руху й витоки якого варто шукати в архаїчній наддунайсько-балканській традиції:

  Смерть, тільки смерть, легіонери,
 є радісними заручинами для нас.

Легіонери помирають співаючи,
  легіонери співають помираючи. – 

Codreanuє необхідною умовою великого відродження чи воскресіння [3]. Подібно до муляра з улюбленої балади М. Еліаде, який був змушений замурувати в стіну власну дружину, щоб вчасно завершити будову, насильницька смерть отримує свою сакральну легітимацію, після чого слова мислителя з есе «Запрошення до варварства» здаються не таким й дивними: «Всупереч чигаючій звідусюди смерті, я не можу стримати диких веселощів, які опановують мене при думці, що з усіх цих трупів завтра народиться новий світ» [Цит.за: 3]

Власне, на цьому місці можна поставити крапку в дискусіях про «тактики замовчування» з огляду на те, що М. Еліаде в глобальній перспективі, очевидно, нічого приховувати і не збирався. Ситуативно-прагматичні компроміси, до яких він вдавався, так чи інакше диктувалися завданням популяризації світоглядних орієнтирів традиціоналізму, яке йому й вдалося виконати в повному масштабі: «…до нього, звісно, був основоположник традиціоналізму Рене Генон, але його лінія, на жаль, лишилась маргінальною в контексті європейської думки» [1]. Адже єдине, що викликає осуд та нерозуміння М. Еліаде – це не фашисти з їхніми насильствами, а саме втілений в світогляді А. Ленель-Лавастін й сучасної нерелігійної людини взагалі «терор історії» як принципова неспроможність побачити «трансісторичний» (священний) смисл подій, якими вони наділялися у традиційному суспільстві і про можливість (та необхідність!) якого нам і нагадує весь час улюблений міф Еліаде про вічне повернення «того самого»… «І йдеться тут зовсім не про наслідування Природі, яка також періодично відтворюється, «починаючись знову» із кожною весною і здобуваючи в кожній весні нову могутню силу. Адже Природа повторює саму себе, й кожна нова весна – усе та сама вічна весна (тобто повтореня акту Творення), тоді як «чистота» архаїчної людини після періодичного знищення часу та здобуття нових незаплямованих чеснот дозволяє їй на порозі кожного «нового життя» досягти існування в вічності і, внаслідок цього, остаточно – hic et nunc (Тут і зараз (лат.))– знищити мирський час» [9].

Література

1.     В. Л. Мирча Элиаде : ученый, мистик, экстремист, писатель [Електронний ресурс] / Л. В. – Режим доступу : http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/eliade.htm.

2.     Жижек С. Дражливий суб ’єкт : вiдсутнiй центр полiтичної онтології / С. Жижек. – Київ : ППС-2002, 2008. – 510 с.

3.     Збіґнєв М. Сліпий у Яссах. Еліаде іфашизм / М. Збіґнєв [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://rozum.info/publ/38-1-0-428.

4.     Испытание лабиринтом. Беседы с Клодом-Анри Роке [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.jungland.ru/Library/ElIspytLab.htm.

5.     Ленель-Лавастин А. Забытый фашизм : Ионеску, Чоран, Элиаде / А. Ленель-Лавастин. – М. : Прогресс-Традиция, 2007. – 528 с.

6.     Смирнов И. «Забытый фашизм». Театр абсурда в колоде одной масти [Електронний ресурс] / И. Смирнов. – Режим доступу : http://scepsis.ru/library/id_1911.html.

7.     Хайдеггер М. Письмо о гуманизме [Електронний ресурс] / М. Хайдеггер. – Режим доступу : http://www.zmiersk.ru/martin-hajdegger/pismo-o-gumanizme.html.

8.     Эвола Ю. Драма румынского легионерства / Ю. Эвола // Традиция и Европа. – Тамбов, 2009. – С. 187191.

9.     Элиаде М. Миф о вечном возвращении [Електронний ресурс] / М. Элиаде. – Режим доступу : http://www.jungland.ru/Library/ElMifOVozvr.htm.

10.Элиаде М. Священное и мирское / М. Элиаде. – М. : Изд-во МГУ, 1994. – 144 с.

11.Яшин C. Восстание во имя любви / С. Яшин // Кодряну К. З. МОИМ ЛЕГИОНЕРАМ. – Тамбов, 2009. – С. 11–16.

 

Leave a Reply