«Новий націоналізм» Ернста Юнґера як метафізичний кодекс «нового людського типу»

Олена Семеняка

«Новий націоналізм» Ернста Юнґера  як метафізичний кодекс «нового людського типу»

У статті досліджено концептуальні витоки програми «нового націоналізму» Ернста Юнґера, який бере початок у «переживанні війни» (Кriegserlebnis) «нового людського типу» та явищі фронтового братства, а також розкрито зміст цієї новизни щодо класичних модерних ідеологій та сусідніх політичних рухів міжвоєнної Німеччини.

Ключові слова: консервативна революція, новий націоналізм, новий людський тип, «промислова війна» (Produktionskrieg), «переживання війни» riegserlebnis), «істинна революція», Французька революція, Просвітництво, лібералізм, націонал-соціалізм, консерватизм, традиціоналізм, марксизм.

Ернст Юнґер не випадково увійшов в аннали філософії політики саме під іменем «консервативного революціонера», а не, скажімо, «націоналіста», попри той факт, що на зорі своєї літературної, тоді також і політичної, кар’єри, він визначав своє ідейне кредо саме таким чином («ми називаємо себе націоналістами й не боїмося викликати ненависть неосвіченої та освіченої черні, всіх цих опортуністів духу та матерії») [21, с. 54]. Підставами такої атрибуції, звичайно, варто вважати те, що Юнґер вже у ваймарські роки зарекомендував себе як автора програми так званого «нового націоналізму». Тим більше очевидно, що саме у епітеті «новий» і відображено поширене в ХХ ст. явище деконструкції класичної модерної ідеології як надбання Нового часу, а також спроби подолання автономії різних предметних «царин», в тому числі і політичної.

Ясно, що за таких умов немає сенсу дивуватися не тільки розмиванню звичних меж між ліберальною, консервативною та соціалістичною теоріями, яке розпочалось значно раніше, або появі такого ідеологічного гібриду як «консервативна революція», а й незастосовності поняття «націоналізм» до опису позиції його тодішніх послідовників без довгих і складних роз’яснень, які би розкривали зміну його змісту в залежності від зміни історичного контексту.

І незважаючи на те, що основні статті періоду політичної журналістики Юнґера (1923‑1933 рр.) нині цілком доступні в перекладах на російську (а деякі й на українську) мови, лишається тільки зробити ці роз’яснення компактними та переконливими з огляду на те, що гостра потреба в останніх і досі наявна. Звичайно, необхідні зауваження свого часу були висловлені самим Юнґером, однак специфіка рецепції його ідей в сучасних інтелектуальних, а також право‑ й ліворадикальних колах спонукає до аналізу цих зауваг насамперед крізь призму найпопулярніших там приводів для суперечок на зразок «ставлення Юнґера до Французької революції (чи комуністів)», «новий націоналізм і традиціоналізм», «новий націоналізм та націонал-соціалізм», «Юнґер і «єврейське питання»» тощо.

Спробуємо показати, що всі ці запитання як такі, звісно, важливі та варті уваги, проте неоднозначність відповідей є симптоматичною насамперед тому, що вказує на незаслужене ігнорування справжньої відправної точки юнґерових ідей, порівняно з якою ці дискусії безмежно другорядні, а саме – метафізичного портрету «нового людського типу» у працях філософа. Не зупиняє нас і те, що скільки би Юнґер не славив революцію, яка «замінить слово ділом, чорнила – кров’ю, пусті фрази – жертвами, перо – мечем» [24, с. 10], нинішні прихильники соціальних програм та «реальної дії», ймовірно, будуть розчаровані подібним зміщенням акцентів.

Звісно, Ернст Юнґер, з подачі знаменитого соратника й секретаря Арміна Молера отримавши звання лідера націонал-революціонерів, не мав би заперечень, побачивши своє ім’я серед імен інших «співців революції». Однак конкретизація цього словосполучення за допомогою прикметника «Французької» в його випадку була би уже вкрай проблематичною. З одного боку, Юнґер згадував події 1789 року в цілком нейтральному і навіть позитивному ключі й постійно скаржився на те, що справжньої революції в Німеччині 1918 року так і не відбулося (порівняно з успішними «великими» переворотами в історії: Реформацією, тією же Французькою й «недавньою російською» революціями). З другого боку, Юнґер не випадково рядком вище артикулював вимогу, про яку майже непристойно говорити у всесвітньо-історичному масштабі цих «великих революцій», тобто «ідею, за яку взагалі було варто боротися» [24, с. 7]. І судячи з його формулювання принципів, що мають надихати справжню революцію, ідейний ряд «свобода, рівність та братерство» не тільки не належить до їх складу, а й постає діаметрально протилежним задумом для боротьби на барикадах.

Таким чином, те, що раніше вважалося ознакою консервативної ідеології – найбільш «природної» й «неідеологічної» з усіх – а саме ідеал збереження чи якомога поступовішої зміни статус‑кво, тобто встановлення швидкості соціальних трансформацій, тоді як визначення змісту бажаної зміни перебувало в сфері компетенції революційної ідеології, тепер стає ознакою останньої, яка обстоює нехай і протилежний до збереження, але настільки же формальний ідеал тотальної та радикальної деструкції наявного, тоді як ідеологічним змістом революції стають «консервативні» та «природні» принципи «ґрунту і крові». Саме такий обмін ролями й зафіксував Гуго фон Гофмансталь у своїй формулі консервативної революції як революційної за формою й консервативної за змістом.

Отже, враховуючи те, що головні модерні ідеології завдячують появою 1789 року як символічній точці відліку для рефлексивних філософсько-політичних відповідей на нові реалії постреволюційного світу [2], Юнґеровий націоналізм, «новий» стосовно ліберального породження самої ж революції, узявши на озброєння її радикалізм, однак тепер уже в консервативних «реакційних» цілях, автоматично перекреслює цю символічну спадкоємність, тим самим цілковито випадаючи із логіки модерну та його просвітницької місії. За прикладами явної зневаги до просвітницьких ідей у політичній публіцистиці філософа ваймарської доби далеко йти не доведеться.

Починаючи від ідентифікації себе із поколінням, котре «до нудоти переситилось прісними фразами Просвітництва» [21, с. 54–55] й завершуючи повною інверсією світоглядних трофеїв Французької революції, Юнґер систематично запевняє у «новизні» свого націоналізму стосовно попередника минулого століття. Один з таких пасажів досить красномовний, аби лишити його без коментаря: «Націоналізм не бажає миритися із пануванням маси, а вимагає панування особистості, чия перевага створюється завдяки внутрішньому змісту та живій енергії. Він не бажає ані рівності, ані відстороненої справедливості, ані свободи, яка зводиться до порожніх претензій. Він бажає упиватись щастям, а щастя полягає у тому, аби бути собою, а не іншим. Сучасний націоналізм не бажає ширяти у безповітряному просторі теорій, не прагне до «вільнодумства», але хоче здобути міцні зв’язки, порядок, укорінитись в суспільстві, крові та ґрунті. Він не хоче соціалізму можливостей, він прагне соціалізму обов’язку, того жорсткого стоїчного світу, якому окрема людина повинна принести свою жертву» [21, с. 55].

Контрапозиція, з якої відбувається знецінення просвітницького ідеалу у Юнґеровій політичній публіцистиці, живиться кількома парадигмальними джерелами. По-перше, це невід’ємне від самого явища революційного консерватизму ніцшеанство, з якого Юнґер, за своїм зізнанням в інтерв’ю 1929 року, виніс насамперед розподіл всіх людей на «сильних» та «слабких» на противагу до абстрактного поняття індивіда [32]. По-друге, це німецький романтизм з його ціннісним протиставленням органічного – механічному і особливого – універсальному [8]. По-третє, тексти таких піонерів консервативно-революційної думки в Німеччині, як Вернер Зомбарт, Освальд Шпенґлер та Артур Мьоллер ван ден Брук, ремінісценції до ключових концептів творчості яких – загальне місце тогочасних публікацій молодого письменника.

Конкретним поштовхом до розвитку антипросвітницьких ідей у політичній журналістиці Ернста Юнґера став вступ на факультет природничих наук Ляйпцизького університету восени 1923 року, де він слухає курс лекцій із зоології філософа й біолога, автора концепції неовіталізму Ганса Дріша й курс лекцій з філософії Фелікса Крюгера та його асистента Уго Фішера. Отримавши запрошення від Крюгера зайнятись філософією професійно й зробити академічну кар’єру, Юнґер, після неявного вагання, все-таки обирає стезю вільного інтелектуала [5, с. 37]. Там само він знайомиться з професором Ляйпцизького університету і провідним теоретиком консервативної революції, майбутнім автором праці «Революція справа» (1931) Гансом Фраєром [8]. Під цим ідейним впливом Юнґер пізніше й сформулює «священний обов’язок» націоналіста – «подарувати Німеччині першу справжню революцію, тобто революцію, замішану на абсолютно нових ідеях» [17, с. 79].

Приблизно з таких самих міркувань Юнґер знецінює й марксизм, приєднуючись до ремарки Шпенґлера про те, що праці на зразок «Капіталу» Карла Маркса перестають читати не тому, що висловлені в них думки уже спростовані, а тому, що вони «набридли» [15, с. 166]. Втім, Юнґерове ставлення до Маркса і марксизму амбівалентне. З одного боку, він таврує покоління матеріалістів, «виховане в марксистсько-дарвіністському дусі» [10, с. 42], з іншого – підписується під 11 тезою Маркса про Фоєрбаха, згідно з якою справа полягає не у тому, щоб пояснювати світ у той чи інший спосіб, а у тому, щоб його змінити [9, с. 66]. Однак звідси й розходяться шляхи марксизму й націоналізму, оскільки, на переконання Юнґера, говорити про зменшення матеріального гніту «як про ціль, вдаючись до пропагандистських прийомів, значить опускатися до рівня демагогії й партійних склок, тобто бути не вільними людьми, а пригнобленими, рабами, нездатними з натхненням та самовіддачею битися за ідею» [18, с. 127–128].

Разом із тим Юнґер був щиро переконаний у тому, що такі три фактори, як єдність мети, спільність ворога та прагматика руху повинні згуртувати всі споріднені опозиційні течії в один великий антиліберальний фронт, і ця його вимога безпосередньо ілюструє філософсько-політичні засновки для ототожнення консервативної революції з «Третім Шляхом» як радикальним антицентром, незвідним ні до правої, ані до лівої ідеології [2]. Адже той факт, що Юнґер постулює необхідність об’єднання правого і лівого крила, зовсім не свідчить про його лояльність до одного або кожного із них. Наприклад, комунізм, на думку Юнґера, – це «ні що інше, як спадщина пізнього лібералізму, кінцевий та примітивний наслідок із суто розсудкового світогляду» [18, с. 128].

Утім, до правого крила філософ також ставиться украй нешанобливо, оскільки приводом для їхньої співпраці є тільки спільний ворог – ліберал, і вирок, винесений ним комунізму, мало чим відрізняється від його оцінки італійського фашизму [19, с. 221]. Однак «уже з суто тактичних міркувань» Юнґеру «складно зрозуміти ворожнечу між нинішніми націоналістами і комуністами. Вона доводить зайвий раз, що в обох рухах приховано набагато більше буржуазних, зав’язаних на систему елементів, ніж це уявляється ним самим. Так воно й є насправді, бо один рух у його нинішньому вигляді прагне реалізувати національно-буржуазну державу в смислі західної цивілізації, а інший має на увазі граничну форму найнуднішого раціонального порядку у дрібнобуржуазному стилі шреберґартен, свого роду перманентну «хлібну карточку»» [15, с. 166–167].

Взагалі, мотиви руху й революції, зведених саме в ранг ідеї, або, точніше, редукованих до рівня чистої ідеї вічного оновлення й динаміки, без апеляції до певного жорсткого кодексу орієнтирів, першочергова в Юнґеровій політичній публіцистиці і є причиною відмови від консерватизму як «упертого чіпляння за минуле» [23, с. 22], з яким «консервативність» принципів «нової революції» не має нічого спільного. Більше того, Юнґер навіть пишається тим, що «з часів марксистсько-ліберальної революції ми зробили великий крок уперед» [27, с. 84]. Що не випадково, оскільки, апелюючи до поняття традиції, Юнґер його цілком переосмислює: «слово «традиція» набуло для нас нового смислу, ми вже бачимо у ньому не якусь завершену форму, а вічно живий дух, за справи якого відповідає кожне нове покоління» [27, с. 81]. З цих міркувань «ідеї революції 1789 року» для Юнґера навіть не стільки хибні, скільки мертві, застарілі і такі, що віджили свій час, хоча тоді за них, можливо, й вартувало проливати кров, і він цінує сумнозвісні в цьому плані «фігури Французької революції від Мірабо до Робесп’єра» й зауважує, що «наша любов до Риму не виключає любові до Ганнібала» [13, с. 63].

Якщо простежити лінію його думки далі, то стане зрозуміло, що найгіршим ворогом традиції Юнґер вважає ні що інше, як «старий консерватизм», котрий і перетворює її на форму. В цьому у черговий раз виявляється сенс деконструкції класичної модерної ідеології, яка втратила адекватність історичним реаліям міжвоєнного періоду, на який припадає написання основних консервативно-революційних творів філософа. Так, «нинішнє покоління житиме в дусі традиції, якщо йому вдасться поєднати особисту необхідність з особистою необхідністю покоління. Яким чином – абсолютно неважливо. Революція руйнує традицію як форму, але саме тому здійснює смисл традиції» [11, с. 97]. Власне, у цій афористичній тезі Юнґера прекрасно сформульовано ті принципи, які пізніше з’являться в післявоєнній праці іншого видатного консервативного революціонера і, «за сумісництвом», традиціоналіста Юліуса Еволи «Люди та руїни»: «…традиція не має нічого спільного зі смиренним конформізмом щодо булого або інертним продовженням минулого в теперішнє. Традиція у своїй суті є дещо метаісторичне та водночас динамічне […] Помиляється той, хто ототожнює або плутає ці формації, які належать відносно далекому минулому, із самою традицією» [8, с. 9–10].

Тому, на думку Юнґера, центром й представлений той ворог, проти якого мають об’єднатися всі тогочасні революційні рухи, до яких він, звичайно, зараховував й націонал-соціалізм. Не в приклад нинішнім прихильникам правої й лівої фаланги політичного спектру, Юнґер уже в 20‑ті роки демонстрував крайнє презирство до «міжусобних воєн» і боротьби за сфери впливу як самоцілі між націоналістами та комуністами. Звернення Юнґера до потенційних соратників не дає змоги сумніватися в його прикрій обізнаності з суттю справи: «…забудьте про розбіжності і думайте про головне, про те, що вас об’єднує. Адже за дрібними суперечками ви й не помітили, як стали посміховиськом для тих, проти кого повинні озброюватись! […] Геть обивательську радість з приводу всякої гризні, яка змушує сумніватися в серйозності наших задач!» [27, с. 87] Однак варто зазначити, що Юнґер усвідомлював загрозу розмивання меж такого руху й тому наполягав на чистоті та якості його рядів, у тому числі ціною втрати «голосів», «неприйнятті всякого роду попутчиків» і вивищенні над форматом партії [23, с. 19].

Саме такий перелік вимог з боку Юнґера до претендентів на звання «справжнього руху» автоматично означав встановлення чіткої демаркації між новим націоналізмом та націонал-соціалізмом. Не виключаючи можливості їх поступового злиття в єдиний фронт, Юнґер вважав, що на заваді її здійсненню стояли три основні фактори: по-перше, націонал-соціалісти були більше зацікавлені у боротьбі за владу, ніж в абсолютних історичних цілях, по-друге, орієнтувалися на жорстку партійну структуру та, відповідно, переймались здобуттям парламентської більшості. Тому, на думку Юнґера, «розрізнення між ними все-таки існує. Перший, будучи політичною організацією, націлений на здобуття реальної влади, тоді як задача націоналізму зовсім інша. З одного боку, є бажання реалізувати ідею, з іншого – осягнути її в найчистішому вигляді. Тому-то для націонал-соціалізму так важливі маси, тоді як для націоналізму чисельність не має значення, а явище рівня Шпенґлера, довго і вперто замовчуване демократами, важить більше, ніж сотня місць у парламенті» [16, с. 115].

Іншою демаркаційною межею, що розділяла «новий націоналізм» й програму НСДАП, було юнґерівське поняття «крові», яке протиставлялося ідеї органічної спільноти, чи «народу» (Volk), разом з доктриною «ґрунту і крові» течії «фьолькіш» у консервативній революції, що справила найбільший вплив на розвиток націонал-соціалізму, а також расовому біологізму та антисемітизму останнього: «Ми не бажаємо й чути про хімічні реакції, про форму черепа й арійський профіль. Це перевершує усі межі пристойності і просто неподобство. Кров не потребує того, аби її яким-небудь шляхом легітимували, в тому числі й доведенням спорідненості з павіанами…Раса для нас не субстанційне, а енергетичне поняття» [Цит за: 6].

Ставлення Ернста Юнґера до «єврейського питання», з одного боку,  засвідчує оригінальність нового націоналізму з особливою виразністю, а з другого, дає черговий привід для неадекватних зближень із суміжними теоріями. Цікаво, що сучасні аналітики нарахували в політичній публіцистиці філософа чотири неполіткоректні (або двозначні) тези з цього приводу [6]. Одна із них звучить насправді досить лапідарно й однозначно: «Не стану тут детально зупинятися на тому, що націоналізм не має нічого спільного ні з монархізмом, ні з консерватизмом, ні з буржуазною реакцією, ні з патріотизмом вільгельмівської ери. Таким він виглядає тільки у лівих та правих газетах. Ще одна хиба – думати, ніби націоналіст відзначається тим, що вже на сніданок з’їдає трьох євреїв; антисемітизм зовсім не є його суттєвою особливістю» [15, с. 164].

Більше того, Юнґер протестував проти «єврейства» як поняття на позначення насамперед лібералізму й космополітизму, закидав націоналістам брак «інстинктивної упевненості» в їхніх примітивних випадах у бік євреїв і навіть вітав «Соломонів храм» «єврейської ортодоксальності» – «і я її вітаю, як вітаю усяку істинну своєрідність народу. Без сумніву, вона зміцнюватиметься тим більше, чим більше розростатиметься націоналізм європейських народів» [12, с. 187]. Останнє зауваження дає підстави «звинувачувати» Юнґера хіба що у симпатіях до сіонізму. Утім, повага до єврейської ортодоксальності має своїм закономірним наслідком активну неповагу до «єврейства» у вищеокресленому значенні: «І все ж тією мірою, якою німецька воля набуватиме чіткості та гештальту, єврею усе важче буде тішити себе ілюзією, ніби він зможе бути німцем у Німеччині. Він опиниться перед останньою альтернативою: або бути в Німеччині євреєм, або не бути» [19, с. 223].

Загалом, тактика, якої повсякчас дотримувався Юнґер у своїх роз’ясненнях суті програми нового націоналізму, тобто різке розмежування з іншими течіями та теоріями, що претендують на спорідненість або навіть тотожність з ним, на перший погляд може створювати враження чистого визначення «від супротивного». Справді, відмежувавшись від усього, чого тільки можна, Юнґер дискредитує і самі поняття «консервативного» й «революційного» як такі, за якими вже нічого не стоїть, принаймні в перспективі його нового націоналізму: «Істинність консерватора – це справжня древність, істинність революціонера – справжня юність. Але практично всі нинішні консерватори не старші за сто років, а революціонери трохи старші за сто років. Іншими словами, лібералізм має більшу сферу впливу, ніж прийнято вважати, й жодна дискусія не виходить за її межі» [19, с. 219–220]. В контексті цього міркування Ернста Юнґера пропозиція сучасного французького «нового правого» Гійома Фая замінити термін «консервативна революція» на черговий оксюморон «археофутуризм» звучить доволі слушно.

Подібна безпардонність у поводженні з термінологією, звісно, у Юнґеровому випадку продиктована не стільки намаганням «спантеличити людей із неприємної породи догматиків» [12, с. 183–184] і фактом релятивізації класичних політичних категорій, що виступають в ролі ідеологічних смислів уже з часів якобінської диктатури [3, с. 132], а в першу чергу цілковитою заміною проблеми ідентифікації теоретичних меж нового націоналізму задачею окреслення метафізичного портрету його прибічника і носія – так званого «нового людського типу». Саме метафізичні принципи, які сповідує останній, стають ідейною платформою для руху: «Ідеал націоналіста – його внутрішня позиція. І всі, хто прагне цього ідеалу, навіть якщо їхні погляди не збігаються, для нього споріднені душі, адже відстань від поверхні кулі до центру скрізь однакова. Зовсім інакше повела б себе у цьому випадку організація, яка прагне до влади, адже найбільшу небезпеку для неї являють такі самі, як вона» [16, с. 114].

У політичній публіцистиці автора процитованих рядків, звичайно, не без впливу його улюблених на той період творчості філософів, замість «метафізичних принципів» ми натрапляємо на поняття «характер», «кров», «дух», «воля» і т. д., бажане якісне наповнення котрих і є підставою для приєднання до спільноти нових націоналістів – спільноти, «де не буде ні станових, ні майнових розрізнень, але буде чітке розуміння того, хто до цієї спільності не належить» [30, с. 76]. Чергове визначення ідентичності ad negativum, вочевидь, є аж ніяк не слабкістю теорії нового націоналізму, а навпаки  цілеспрямованим уникненням формалізації критеріїв належності до товариства, яке піклується про чистоту своїх рядів.

Таким чином, виступивши проти формальної рівності лібералізму та Просвітництва, Юнґер відкрито протиставив їй модель ієрархічного суспільства, в якій спільнота рівних «людей нового типу», як він їх називає у своїх публіцистичних творах, стоятиме «над» рештою, що не відповідає вищезгаданому ідеалу «внутрішньої позиції» нового націоналіста. Сказане, втім, зовсім не означає, що йдеться про відтворення просвітницької рівності у меншому масштабі, навпаки, так само, як свобода і братерство, вона стає цілком змістовною і визначається рівнем відповідальності суб’єкта під час виконання обов’язку, а не «демократичними лозунгами» [23, с. 23].

Закономірним наслідком змістовного наповнення цих принципів і постає характер політичних вимог нового націоналізму, який обстоює ідеал нової «національної, соціальної, озброєної та авторитарної держави усіх німців» [15, с. 164] на чолі з фюрером – суб’єктом, чий максимальний рівень повноважень прямо пропорційний рівню його відповідальності Взагалі, «принцип лідерства був реакцією не лише «аудиторії», але й самих «вождів» на втрату значимого соціального авторитету у ваймарські часи та дискредитацію старого: монархічна ностальгія по Гогенцоллернам залишалася, але радше у військових колах. Для інтелектуалів потенціал старої прусської монархії було вичерпано» [1, с. 43].

Поштовхом до таких парадигмальних змін, звичайно, було не просто «пересичення прісними фразами Просвітництва». Й хоча відправним пунктом розвитку «нового людського типу» Юнґер вважав вільгельмівську епоху, «кінець якій було покладено війною» [31, с. 26], саме остання в повній мірі може вважатись справжнім витоком як цього «типу», так і нового націоналізму, а, може, й усієї консервативної революції: «Війна – наш батько, він зачав нас, нове плем’я, в розпеченому череві окопів, і ми з гордістю визнаємо нашу спорідненість. А тому наші цінності будуть цінностями героїв, воїнів, але ніяк не лихварів, які готові весь світ міряти своїм аршином. Ми не замислюємося про користь і практичну вигоду, нам ні до чого комфорт, нам треба тільки необхідне – те, чого хоче доля» [21, с. 57].

Саме тому суб’єктом «істинної революції», від імені якого промовляє Юнґер, є фронтовий солдат, «народжений» у першій світовій війні, хоча з характерним уточненням, що виключає пряме ототожнення типів «Солдата» і «Воїна»: «під фронтовими солдатами варто розуміти не тих, хто стільки-то й стільки-то місяців провів на ліній фронту – вистачало й тих, хто йшов туди з-під палиці» [25, с. 15]. Описуючи риси, притаманні «людині нового складу, яка відіграє ключову роль у русі фронтовиків» [31, с. 26], Юнґер обмежується лаконічним, але вирішальним зауваженням про те, що ця людина, на відміну від звичайного фронтовика, свідомо культивує певну настанову до свого переживання [23, с. 19] (Кriegserlebnis, Fronterlebnis) і репрезентує «тип воїна, який тепер зайняв своє місце в історії і стане головним опертям для руху фронтових солдат» [29, с. 38].

Адже війна як радикальний метафізичний фактор, що визначив обличчя їхньої епохи, на думку Юнґера, не має аналогів у попередній історії людства і може порівнятися хіба що з «релігійним феноменом «благодаті», яка раптово виливається на людину, радикально її змінюючи» [31, с. 26]. І саме безпрецедентний феномен технічної битви зробив цю епоху «новою». У творі «Робітник. Панування та гештальт» (1932), основній філософсько-політичній праці Юнґера, що стала підсумком його статей ваймарської доби, він зазначатиме, що йдеться не про війну націй, держав або народів, як це було раніше; ідеться про таку війну епох, яка за своїм розмахом перевершує й Французьку Революцію, й Німецьку Реформацію [22, с. 237]. Так, «ту війну вели між собою не тільки нації, а й дві епохи. Тому в нашій країні є як переможці, так і переможені. Переможці – ті, хто подібно до саламандри пройшов крізь вогонь небезпеки. Тільки вони зможуть утвердитись в нову епоху, коли не надійність, а небезпека визначатиме порядок життя» [20, с. 255].

Таким чином, саме потенціалом чистого Kriegserlebnis продиктована політична ідентичність Юнґера після поразки в першій світовій Німеччини та підписання нею Версальського договору, що для подібних Юнґеру фронтовиків значило перемогу світу, украй далекого від «внутрішніх переживань» людей, які боролися за його зміну: «Пройшло багато часу, перш ніж фронтовик зрозумів правила й цінності цього світу. Він зрозумів, що його позиція краще за все характеризується словом «націоналізм». Це слово виражає не відразу до партійних склок і певних груп людей, а відразу до всієї епохи, часу, який потрібно просто пережити, не витрачаючи внутрішніх резервів. Адже у нього немає міцного ціннісного стрижня. Він нагадує спустошену ділянку землі між окопами» [26, с. 157].

Враховуючи сказане, війна  у політичній публіцистиці філософа стає не тільки вихідною точкою становлення «нового типу», а й джерелом ієрархічного розподілу ролей в спільноті нових націоналістів: «Ми пройшли надто хорошу школу й навчились цінувати ієрархію в стосунках мужів» [28, с. 89]. Тим же критерієм, що дозволяє встановити чужорідність чи спорідненість її можливого учасника, є вже відоме нам поняття «крові», що, незважаючи на «значну долю ірраціоналізму», цілком позбавлене «біологізму расового вчення» [4, с. 332]. Саме війна, яка спочатку стерла всі розрізнення не просто між людьми, а навіть між людиною і технікою, демонструє, де пролягає справжня демаркація між типами людей: «Наша спільна традиція – це війна, велика жертва. Так проймімося ж смислом цієї традиції!» [21, с. 57]

Порівнюючи Воїна із фаустівською людиною, що звикла повертатися навіть із пекла не з порожніми руками [21, с. 56], Юнґер показує, що стало найкоштовнішим трофеєм учасника війни, яку варто було б назвати «промисловою війною» (Produktionskrieg) [10, с. 42] – війною, у якій сама матерія вершить суд над епохою й марксистсько-дарвіністським поколінням, що звикли «поклонятися речовині», як Богу [10, с. 44–45]. Цим скарбом, який винесли люди нового типу із горнила «промислової війни», тісно пов’язаної з ключовим концептом «тотальної мобілізації» у політичній публіцистиці філософа, є тверда переконаність у тому, що «головне – людина, а не техніка» й «нема такої техніки, яка могла би справитися з душевною силою» [29, с. 36]. Попри те, що Юнґер ніби визнає страх перед технікою, «цією відьмовською мітлою, яку ми начебто змусили рухатись, але, на зразок учнів чародія, забули решту заклинань і розгубилися», яку ми намагалися поставити собі на службу «подібно до залізного слуги, а замість цього були перемелені її колесами» [14, с. 50–51], усю відповідальність за такий пасивний стан він покладає на людину.

Справді, Юнґер глибоко переконаний, що техніка – це інструмент, який нічим не відрізняється від інших й за допомогою якого людина може і повинна здійснювати все, що побажає. Однак, на противагу до позитивістської ідилії, філософ відмовляється зводити техніку до засобу виробництва та задоволення матеріальних потреб. На його думку, вона наділена вищим призначенням, і «те, що мовою розсудку зветься засобом прогресу, мовою крові називається засобом влади» [14, с. 52], і, можна сказати, – засобом здійснення «істинної революції».

Не дивно, що у цьому «гранично механістичному» [13, с. 60] світі поняття крові є джерелом й критерієм справжньої спільності для Юнґера. Цінність та сила крові, яка не потребує жодної раціональної легітимації, стає новим принципом гомогенності спільноти, утвореної духом фронтового братства, й підставою для релятивізації всіх інших форм розрізнення, властивих довоєнному суспільству. Таким чином, евристика й досягнення фронтовика, який отримав право називатись Воїном, згідно з окресленими Юнґером вимогами, міститься в специфічних висновках, які він виніс з «промислової війни» на противагу до її «песимістичного» й «матеріалістичного» переживання. Парадоксальний досвід Воїна філософ резюмує таким чином: «Лише побачивши силу матерії, ми зрозуміли силу ідеї. Лише відкривши для себе плідність жертви, ми зрозуміли цінність людини й відмінність рангів між людьми» [21, с. 56]. Ці висновки й ляжуть в основу opus magnum Юнґера, в якому з’явиться образ Робітника як спадкоємця типу Воїна та носія нової ієрархії в суспільстві.

Таким чином, програма нового націоналізму Ернста Юнґера, не вписуючись у формат політико-ідеологічних дискусій ХІХ ст., являє собою цілком оригінальний метафізичний проект, фактичною точкою відліку якого є феномен «промислової війни» (Produktionskrieg), й концептуальним центром відповідно – так званий «новий людський тип», що на основі свого «переживання війни» (Кriegserlebnis) зумів винести звідти переконаність в «силі ідеї» та знання справжньої відмінності між рангами людей. Тому «істинна» революція як інструмент й практичний корелят метафізичної переоцінки усіх цінностей епохи, що «нагадує спустошену ділянку землі між окопами» [26, с. 157], стає закономірним розгортанням Кriegserlebnis у політичній публіцистиці філософа, який проводить строгу демаркацію між новим націоналізмом та сусідніми теоріями й рухами (націонал-соціалізм, націонал-лібералізм, консерватизм тощо), які, на думку Юнґера, не ставили перед собою абсолютні історичні цілі та не культивували специфічну «внутрішню позицію» «нового типу» як основний метафізичний фактор їх досягнення.

 

  1. Галушко К. Ю. Наближення до «консервативної революції»: Ернст Юнґер як виразник інтелектуальних «правих» / К. Ю. Галушко // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». – Випуск 7–8. – К. : Вид. центр КНЛУ, 2003. – С. 39–48.
  2. Дугин А. Г. Консервативная Революция. Краткая история идеологии третьего пути [Електронний ресурс] / А. Г. Дугин. – Режим  доступу : http://elements.lenin.ru/1konsrev.htm.
  3. Михайловский А. В. К политической философии консервативной революции / А. В. Михайловский // Теоретический альманах Res cogitans. –  М. : Изд. дом «Юность», 2007. –  C. 125–149.
  4. Михайловский А. В. Политическая публицистика Эрнста Юнгера в интеллектуальной истории Веймарской Германии / А. В. Михайловский // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. С. 317–362.
  5. Солонин Ю. Н. Эрнст Юнгер : образ жизни и духа // Юнгер Э. Рабочий. Господство и гештальт; Тотальная мобилизация; О боли / Ю. Н. Солонин. – СПб. : Наука, 2000. – С. 5–55.
  6. Хайдарова Г. Рецензия на две книги Э. Юнгера [Електронний ресурс] / Г. Хайдарова. – Режим  доступу :    http://anthropology.ru/ru/texts/khaidar/juenger_01.html.
  7. Шлоссбергер М. Эрнст Юнгер и консервативная революция [Електронний ресурс]  / М. Шлоссбергер. – Режим доступу : http://konservatizm.org/konservatizm/theory/060310173329.xhtml.
  8. Эвола Ю. Люди и руины / Ю. Эвола // Люди и руины. Критика фашизма : взгляд справа. – М. : АСТ : АСТ МОСКВА : ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – С. 5–268.
  9. Юнгер Э. Воля / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 65–70.
  10. Юнгер Э. Война как внутреннее переживание / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 40–47.
  11. Юнгер Э. Время судьбы / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 94–99.
  12. Юнгер Э. Заключительное слово к одной статье / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. –  С. 180–188.
  13. Юнгер Э. Кровь / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 59–64.
  14. Юнгер Э. Машина / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 48–53.
  15. Юнгер Э. «Национализм» и национализм / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 162–170.
  16. Юнгер Э. Национализм и национал-социализм / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 114–117.
  17. Юнгер Э. Националистическая революция / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 77–80.
  18. Юнгер Э. Наша боевая позиция / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 123–128.
  19. Юнгер Э. О национализме и еврейском вопросе / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 217–223.
  20. Юнгер Э. Об опасности / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 252–258.
  21. Юнгер Э. Предисловие к книге Ф. Г. Юнгера «Марш национализма» / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 54–58.
  22. Юнгер Э. Рабочий. Господство и гештальт / Э. Юнгер  // Юнгер Э. Рабочий. Господство и гештальт ; Тотальная мобилизация ; О боли. – СПб. : Наука, 2000. – С. 55–440.
  23. Юнгер Э. Разграничения и связи / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 19–25.
  24. Юнгер Э. Революция и идея / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 7–11.
  25. Юнгер Э. Революция и фронотовые солдаты / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 12–18.
  26. Юнгер Э. С чем мы вступаем в новый год / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 156–162.
  27. Юнгер Э. Соединяйтесь! / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 81–87.
  28. Юнгер Э. Соединяйтесь! Заключительное слово / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 88–93.
  29. Юнгер Э. Техническое сражение / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 34–39.
  30. Юнгер Э. Характер / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. –  С. 71–76.
  31. Юнгер Э. Фронтовой солдат и вильгельмовская эпоха / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 26–33.
  32. De Benoist A. Between the Gods and the Titans [Електронний ресурс] / А. de Benoist. – Режим  доступу : http://home.alphalink.com.au/~radnat/debenoist/alain1.html.

 

Semenyaka О. О.

Ernst Jünger’s ‘new nationalism’ as a metaphysical codex of the ‘new human type’

The article examines conceptual origins of Ernst Jüngersnew nationalismprogram, which springs fromwar experienceriegserlebnis) of thenew human typeand the phenomenon of front-line brotherhood, as well as shows specifics of this novelty regarding classic modern ideologies and neighboring political movements in interwar Germany.

Key words: Conservative Revolution, new nationalism, new human type, ‘industrial war’ (Produktionskrieg), ‘war experience’ riegserlebnis), ‘genuine revolution,’ French Revolution, Enlightenment, liberalism, National Socialism, conservatism, traditionalism, Marxism.

 

Comments are closed.