Передумови Консервативної Революції в Україні

Маршал Пауль фон Гінденбург (1847-1934)

Хоча концептуальні витоки революційного консерватизму можна знайти уже у Гердера та Фіхте [1], у творчості яких помітні яскраві антимодерністські настрої, точкою відліку, яка позначила становлення руху з подачі його перших та найважливіших ідеологів, здебільшого вважаються 20-ті роки повоєнної Німеччини або рік виходу у світ першого тому «Сутінок Європи» Освальда Шпенглера (1918). Тобто каталізатором оформлення революційного консерватизму як цілісної ідеології постає перша світова війна [9], зокрема фактор програшу Німеччини, комплекс «удару ножем в спину» маршала Пауля фон Гінденбурга та прагнення отримати реванш, пов’язаний із підписанням, за найскромнішими оцінками патріотичних німців, «несправедливого» Версальського договору 1919 року (також рік виходу у світ іншої ключової консервативно-революційної праці Освальда Шпенглера «Пруссацтво та соціалізм»).

Завершення періоду, що зажив слави еталонного, тобто з яким порівнюють пізніші спроби втілення революційного консерватизму в просторі і часі, припадає на Німеччину 1932 року, після якого, як відомо, розпочалося сходження Третього Рейху і, відповідно, практичне втілення націонал-соціалізму – ідеології, найбільше спільного з якою з-посеред решти напрямів революційного консерватизму (за класифікацією Молера [8]) мала течія фьолькіш з її доктриною «ґрунту і крові» (Blut und Boden).

Отже, хрестоматійний варіант консервативної революції та реалії українського сьогодення відділяє майже 70 років. І починаючи з виходу в світ у 1950 р. якщо не першої на дану тему, то першорядної за своїм значенням монографії щойно вже згадуваного Арміна Молера «Консервативна революція в Німеччині: 1918-1932», яка ввела в академічний вжиток цей оксюморон, тим самим давши поштовх новій дослідницькій традиції, і популяризація якої, тим не менше, мала на меті цілком практичне завдання консолідації всіх антиліберальних сил ФРН після провалу та дискредитації націонал-соціалістичного проекту та пов’язаних із ним амбіцій, тобто, знову-таки, після програшу німецького блоку у другій світовій війні (сам Молер вважав себе фашистом), голосним іменем революційного консерватизму почергово удостоювалися більш ніж різнорідні явища.

А констатація хвилі консервативно-революційних настроїв, що актуалізувалися наприкінці 90-х, не кажучи про заохочення позбавитись зайвої скромності й проводити належні паралелі між історичним еталоном революційного консерватизму та подібними процесами на власних теренах (у даному випадку – Хорватії [15]) тільки посилюють спокусу зайнятись спекуляціями на цю саму тему в українському контексті. Утім, предметом розгляду буде не інтегральний націоналізм Дмитра Донцова або консерватизм В’ячеслава Липинського, а саме українське політичне сьогодення.

Зважаючи на те, що специфічною ознакою останнього є значно більша популярність революційного консерватизму в місцевих правих та праворадикальних колах, аніж академічних установах, доречно зупинитися докладніше на найзагальніших тенденціях осмислення суті німецького зразка тими, хто на словах вітає втілення його сучасного аналога на українських теренах. Й одразу можна з впевненістю заявляти, що «революційність» даного консерватизму розуміється більшістю українських правих у суто соціальній перспективі, тобто за аналогією з принципами рівності, свободи і братерства революції 1789 року, і то не завжди в якості їх доктринальної інверсії.

Генерал Пауль фон Гінденбург, генерал Крубер та гетьман України Павло Скоропадський на конференції в Бельгії 13 серпня 1918 р.

Генерал Пауль фон Гінденбург, генерал Крубер та гетьман України Павло Скоропадський на конференції в Бельгії 13 серпня 1918 р.

Оскільки метафізика й естетика протиставляються прагматиці та політичній ангажованості руху, представники якого мають регулярно заявляти про свою позицію з того чи іншого питання у публічному інформаційному просторі, консервативна революція як принципово метаполітичне явище одразу зазнає невиправданих адаптацій з боку фанатів розбудови соціальної держави. Натомість, теорія революційного консерватизму, в своїх класичних формах спираючись лише на утопічну навіть для ХХ століття програму-максимум по здійсненню безпрецедентної в історії Європи «істинної революції», що має відмінити не тільки такий непривабливий в очах революційних консерваторів її період як Просвітництво, а й навіть Реформацію із Ренесансом, вважала похідними та факультативними програми «прогресивних» (а ми могли б додати й «регресивних») соціальних зрушень теж аж ніяк не випадково.

Закономірно виникає запитання: яким чином те, що є якщо не силою, то щонайменше субстанційною властивістю революційного консерватизму як парадигми, змогло перетворитися на його слабкість і чи не маємо ми справу з принциповою підміною понять, після якої певне явище оцінюється за діаметрально протилежною шкалою цінностей?.. Зважаючи на риторичність цього запитання, водночас відмежуємось від непотрібної дискусії про місце Realpolitik в консервативній революції: не має сенсу цитувати схвальні відгуки її провідних теоретиків щодо вагомості певного алгоритму соціальних змін й наводити свідчення їхньої інтелектуальної, публіцистичної й навіть пропагандистської активності, оскільки тут враховується тільки співвідношення акцентів, у випадку революційного консерватизму – пріоритетність «істинної» (метафізичної) революції стосовно всього іншого, у тому числі соціальної інженерії, яке, однак, зовсім не відкидається як хибне. Отже, саме визнання концептуально тонкої, але фундаментальної умови формального (sic!) пріоритету «метафізики» над «практикою» є запорукою осягнення суті феномену консервативної революції, «практичної» за визначенням. Більше того, таке визнання здійснюється саме в інтересах практики: в цьому аспекті консервативна революція повністю солідарна з 11 тезою Маркса про Фоєрбаха, згідно якою завдання полягає в тому, щоб не пояснювати, а змінити світ.

Наступне слушне запитання, яке може постати у зв’язку з наведеними міркуваннями, стосується специфіки цієї «істинності»: чим відзначається консервативна революція, крім того, що вона не є «соціальною», як її французька попередниця, або марксистська версія, спрямована на радикалізацію гасел останньої? Чи можна дати їй «катафатичне», а не суто негативне визначення?

Вже Юліус Евола, пояснюючи термін «консервативна революція» у повоєнній праці «Люди та руїни», наголошував, що змістом революції є не що інше, як «повернення назад» (від лат. re-volvere), до «витоку», однак відновленню повинні підлягати тільки принципи, а не конкретні установи й інституції як їх часткові й тимчасові втілення, тобто нагадував про «метаісторичний» та «динамічний» характер Традиції, на противагу до множини її конкретних реалізацій з маленької літери [10, c. 7–10]. Очевидно, що «консервативні» принципи, які потрібно відновити, не мають часового вектора; «повернення назад», як і «відновлення», стосується тільки свідомості людей, які забули їх або живуть за зовсім іншими світоглядними настановами.

Більше того, згідно з суттєвим зауваженням такого піонера німецького революційного консерватизму, як Артур Мьоллер ван ден Брук, повинні «зберігатися» не всі цінності, а тільки ті, які «гідні збереження». Ернст Юнґер виразив ці тези думкою про те, що революція руйнує традицію як форму, але саме тому реалізує смисл традиції [13, c. 97], тобто поняття форми охоплює як соціальні інституції, так і віджилі принципи. Й саме тому консервативна революція, за вже крилатим висловом Гуго фон Гофмансталя, консервативна за змістом і революційна за формою.

Рейхспрезидент Німеччини Пауль фон Гінденбург та рейхсканцлер Адольф Гітлер у Потсдамі 21 березня 1933 р.

Аби уникнути двозначностей і плутанини, нагадаю, що у дослідницькій літературі стало загальним місцем виокремлення так званого «консервативного» й «революційного» полюса в складі революційного консерватизму, причому поняття «революційного» й «нігілістичного» вживаються в синонімічному порядку (хоча термін «консервативний нігілізм», мабуть, звучатиме найфантастичніше з усіх запропонованих аналогів парадоксального словосполучення «консервативна революція»).

За цих умов не буде перебільшенням теза про те, що феномен революційного консерватизму є не чим іншим, як філософсько-політичною проекцією метафізичної «переоцінки усіх цінностей» Фрідріха Ніцше, поставленої на порядок денний консервативними революціонерами після практичного підтвердження його діагнозу західної цивілізації, відомого як «бог помер» й аналогом якого є сумнозвісне «розчаклування світу» Макса Вебера. Варто погодитися, що концепт «переоцінки усіх цінностей» значно точніше передає сутність консервативної революції, аніж ідея «вічного повернення» Ніцше, яку Молер вважав спільним знаменником доволі різнорідних напрямів у межах революційного консерватизму, що вказує на специфічну філософію історії революційного консерватизму, незвідну ані до лінійної, ні до циклічної концепції [Докладніше див.: 3].

Крім того, незважаючи на те, що спадщина Фрідріха Ніцше експлуатувалася представниками всіх без винятку частин політичного спектру, тільки консервативні революціонери наважились проголосити себе його прямими спадкоємцями в політико-світоглядних засадах. Перше таке зізнання належало Томасу Манну, який у 1921 році порівняв консервативну революцію, з одного боку, з «ніцшеанством» як «синтезом консерватизму й революції», а з іншого – з «російською ідеєю», виходячи з такого міркування, що ці, на перший погляд, різні явища насправді дуже схожі за своєю релігійною природою, що «має велике майбутнє» [5, c. 515]. Можна сказати, що усі консервативні революціонери так чи інакше апелювали до ідей Фрідріха Ніцше, що дає змогу констатувати іманентне теорії революційного консерватизму «ніцшеанство».

Власне, метафора «переоцінки усіх цінностей» і є тим фактором, який задіює одразу революційний і консервативний полюс: революційний корелює з необхідністю активно-нігілістичного заперечення (руйнування) статус-кво, консервативний – зі створенням нових цінностей після того, як залишки старих зруйновано. Коротко відтворю динаміку «переоцінки»: смерть бога з маленької літери («морального»), про яку пише Ніцше і яку не варто змішувати з сумнівами в існуванні бога «метафізичного» [11, c. 107], збігається зі станом панування пасивного нігілізму, ніщо з маленької літери, проти якого повстають сили Ніщо з великої, тобто активний нігілізм, але самі врешті-решт поступаються волі суб’єкта даної переоцінки.

Armin Mohler, Karlheinz Weißmann “Die Konservative Revolution in Deutschland 1918 – 1932. Ein Handbuch”

Тобто, враховуючи те, що руйнування («штовхання того, що падає») в загальній телеології переоцінки аж ніяк не самоціль, істинною кінцевою метою революції є витворення нових цінностей, заради чого, власне, й здійснюється грандіозна деструктивна робота активного нігіліста. Таким чином, подібно до того, як руйнування є зворотним боком творення, так само і активний нігіліст є маскою творця нових цінностей, відомого як Надлюдина. Звідси смислом консервативної революції і виступає Надлюдина як переможець бога (старого ладу, старих, дискредитованих цінностей) та ніщо, яке запанувало після його смерті [2]. Інший дотепна версія авторства Луї Повеля й Жака Берж’є цього зовсім не механічного поєднання консерватизму й революції, що не вкладається в головах ліберальних критиків, звучить «Рене Генон плюс танкові дивізії». В концептуальній топіці революційного консерватизму Надлюдина з’являється під назвами «новий тип людини», «людина особливого типу» тощо й перебуває в фокусі уваги насамперед таких класиків революційного консерватизму, як Ернст Юнґер та Юліус Евола.

Відповідно, філософсько-політичною проекцією єдності руйнування й творення (або відновлення) постає єдність революційних та авторитарних цілей, які переслідує консервативна революція [7, c. 271], так само як  аналогом метафізичного збігу свободи й необхідності, волюнтаризму й фаталізму в свідомості нового людського типу є тотожність панування та підкорення. Власне, останню єдність найкраще виражає саме кантіанське поняття автономії волі; нагадаю, що автономна воля – це така воля, яка сама собі закон [4, c. 283], тобто яка водночас є суб’єктом та об’єктом власного законодавства. Відмінність полягає в тому, що у глобальній перспективі революційного консерватизму вона спрямовується аж ніяк не на досягнення «вічного миру»…

Отже, консервативна революція фактично зводиться до культивування автономії волі німецького зразка як головної передумови її реалізації за будь-яких історичних умов та обставин, в тому числі в Україні 2011 року. Саме консервативно-революційний суб’єкт, або людина нового типу, є тим магічним топосом, тим алхімічним тиглем, в якому здійснюється ресакралізація як повторне зачаклування сучасного світу повалених ідолів. Тому питання про характер «істинності» революції закономірним чином переадресовується у площину виявлення специфіки нового людського типу, що означає з’ясування передумов не стільки консервативної революції, скільки появи відповідного суб’єкта. Враховуючи сказане, не дивно, що його основна вимога має метафізичний зміст і полягає у відмові від пустопорожнього та хибного просвітницького поняття свободи, задекларованого в якості одного із програмних гасел Французької революції.

Так, консервативні революціонери «шукають не свободи, а прив’язаності (Bindung)», «хочуть зв’язати себе з необхідністю, але з вищою необхідністю, тією, що стоїть вище за всі можливі вірування та є центром усіх можливих вірувань», й «ніколи у Німеччині боротьба за свободу не була настільки запеклою і тому більш непримиренною, аніж це … прагнення до примусу (Zwang) і небажання віддатись владі недостатньо владній…» [Цит за: 6, c. 125]. Після цих слів Гуго фон Гофмансталя, озвучених у ході його лекції «Література як духовний простір нації» перед студентами Мюнхенського університету 1927 р., хоч якось асоціювати себе зі «свободою, рівністю і братерством» 1789 року або англосаксонським поняттям свободи й при цьому зізнаватись у симпатіях до революційного консерватизму – значить не розуміти його суті взагалі, того, за що і проти чого він спрямований.

Варто перелічити ті консервативні принципи, які відновлюються «істинними» революціонерами й безпосередньо випливають з німецького поняття свободи, аби скласти уявлення про комплекс настанов, якими має керуватися людина нового типу як джерело консервативно-революційних проектів – історично досить відмінних між собою, але незмінно побудованих на принципах примату трансцендентного, ідеократії, ієрархічності, авторитаризму, елітарності, антиегалітаризму, антиутилітаризму, дисципліни тощо. Характер цих засад добре пояснює центральне місце стилю та естетики в консервативній революції, і йдеться аж ніяк не про підміну практики, а про той небезпечний акт «естетизації політики», здійснений правими, на який ліві, за влучним спостереженням Вальтера Беньяміна, відповіли «політизацією мистецтва».

Die Edgar Julius Jung "Die Herrschaft der Minderwertigen, ihr Zerfall und ihre Ablösung durch ein Neues Reich" (1927)

Edgar Julius Jung “Die Herrschaft der Minderwertigen, ihr Zerfall und ihre Ablösung durch ein Neues Reich” (1927)

І, на відміну від сучасних «контркультурних» мистецько-політичних течій, консервативні революціонери надійно застраховані від змішування політичної прагматики з тим, що мовою Ернста Юнґера звалося «жестами романтичної непокори», на яку страждають насамперед прихильники ліберального націоналізму з властивим їм культом гіпертрофованої індивідуальності, запозиченим з епохи романтизму, та боротьбою, що розгортається в суто уявній площині – позиція, чужа революційним консерваторам з їхньою принциповою відмовою від буржуазної сентиментальності та «героїчним реалізмом» як альтернативою ідеалізму та матеріалізму [14, c. 90]. Адже, на думку Юнґера, суспільство відновлює себе у ході штучних самонападів, інкорпоруючи всі протилежності або як «прояви свободи» (індивідуально-анархістськй полюс), або, шляхом різних узгоджень й підтасовок, як «думку більшості» (демократичний полюс), й саме тому поняття «радикального», ставши економічно вигідною настановою, набуло «нестерпно бюргерського присмаку» [14, c. 75].

Нарешті, метафізичний «кодекс честі» нового людського типу зумовлює й характер політичних вимог консервативних революціонерів, першою з яких є цілковита деполітизація мас [16], що свого часу стало причиною розходження з націонал-соціалізмом та його популістськими стратегіями впливу. Наступною вимогою, яка природним чином випливає з попередньої, є встановлення авторитарного ладу, який має покласти край «пануванню неповноцінних» (назва програмної праці Едгара Юліуса Юнга 1927 р.), інакше кажучи – принципу переваги кількості над якістю, й консервативно-революційною протиотрутою до парламентаризму є не що інше, як політичний децизіонізм.

Підведімо підсумки. По-перше, під передумовами консервативної революції завжди мається на увазі лиш одна, а саме створення нового типу людини як інструменту, локусу й кінцевої мети метафізичної переоцінки усіх цінностей у планетарному масштабі. А по-друге, згідно з принципом «бий ворога його же зброєю», ігнорування законів історичного матеріалізму та іншого об’єктивізму на заваді здійсненню «істинної» революції досягається шляхом свідомого підкорення шпенґлеріанській «вищій необхідності» та ототожнення революційного консерватизму з фатумом, диктат якого, тим не менше, один в один збігається з «нашею волею»… [Див.: 12, c. 70]

Література

  1. Дугин А. Г. Консервативная Революция. Краткая история идеологии третьего пути [Електронний ресурс] / А. Г. Дугин. – Режим  доступу : http://elements.lenin.ru/1konsrev.htm.
  2. Дугин А. Г. Логика вечности. Возможна ли общая теория консерватизма [Электронний ресурс] / А. Г. Дугин. – Режим  доступу :  http://www.politjournal.ru/index.php?action=StoreFront&issue=223.
  3. К. Р. Болтон. Циклическая парадигма Традиции / Болтон К. Р // INTERTRADITIONALE. Международный альманах Традиции и Революции. – Вып. 1. – К.: Издательство «Академпресс», 2010 г. – 456 с.
  4. Кант И. Основы метафизики нравственности / И. Кант // Кант И. Соч. : В 6 т. – М. : Мысль, 1964. – Т.4. – С. 219–310.
  5. Манн Т. Русская антология / Т. Манн // Избранник. Новеллы. Статьи ; [пер. с нем., составление, вступительная статья и комментарии С. Апта]. – М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2005. – С. 511–519.
  6. Михайловский А. В. К политической философии консервативной революции / А. В. Михайловский // Теоретический альманах Res cogitans. –  М. : Изд. дом «Юность», 2007. –  C. 125–149.
  7. Михайловский А. В. Консервативная революция : апология господства // Концепт «Революция» в современном политическом дискурсе ; под ред. Л. Е. Бляхера, Б. В. Межуева, А. В. Павлова / А. В. Михайловский. – СПб. : Алетейя, 2008. – C. 264–283.
  8. Молер А. Консервативная революция в Германии, 1918–1932 [Електронний ресурс] / А. Молер. – Режим  доступу : http://magazines.russ.ru/nz/2010/69/mo7.html.
  9. Руткевич  А. М. Прусский социализм  и  консервативная революция [Електронний ресурс] / А. М. Руткевич – Режим  доступу :  http://www.politstudies.ru/universum/newbook/12_2002Rut.htm.
  10. Эвола Ю. Люди и руины / Ю. Эвола // Люди и руины. Критика фашизма : взгляд справа. – М. : АСТ : АСТ МОСКВА : ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – С. 5–268.
  11.  Эвола Ю. Оседлать тигра / Ю. Эвола. – СПб. : «ВЛАДИМИР ДАЛЬ», 2005. – 512 с.
  12. Юнгер Э. Воля / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 65–70.
  13. Юнгер Э. Время судьбы / Э. Юнгер // Юнгер Э. Националистическая революция. Политические статьи 1923–1933 гг. – М. : «Скименъ», 2008. – С. 94–99.
  14. Юнгер Э. Рабочий. Господство и гештальт / Э. Юнгер  // Юнгер Э. Рабочий. Господство и гештальт ; Тотальная мобилизация ; О боли. – СПб. : Наука, 2000. – С. 55–440.
  15. Interview with ‘New Antaios’ [Електронний ресурс]. – Режим  доступу : http://euro-synergies.hautetfort.com/archive/2011/07/09/interview-with-new-antaios.html.
  16. Jacob A. The Neo-Conservative Reich of Edgar Julius Jung [Електронний ресурс] / A. Jacob. – Режим  доступу :  http://thescorp.multics.org/19jung.html.

Leave a Reply