САМОТНЯ СТЕЖИНА ТУЛЬЧИНСЬКОГО МІСТИКА (ВНУТРІШНЯ БІОГРАФІЯ ЄВГЕНА СВАРОЖИЧА (СМІРНОВА)

Написати цю статтю мене спонукали певні обставини. Добрі люди з вінницького телебачення зняли невеликий сюжет про мого тата, до мене все частіше з запитаннями про долю батька звертаються різні люди… Є книга поезій, декілька офіційних біографій.

Але цілісний образ тата буде цілком неможливим без оповіді про найголовніше в його житті – містику. Це найголовніше було й найпотаємнішим. Достеменно знав і знаю Сварожича-містика лише я, його син.

… “Містика” – з грецької – “причетність до Таїни, буття Таїною”. По-українському найточніше рікти – “Диводія”.

Життя звичайної людини – це різні форми каламутного сну та відволічення від себе через зріз сірої буденності. Така особа цілком і повністю зумовлена культурою та домінуючою формою програмування її свідомості. Тобто по суті вона є робот-тварина. Відповідно результат такого буття – хронічна невдоволеність і біль душі. Звідси й поширені компенсації через алкоголь, наркотики тощо…

Цілком відмінний шлях містика: він не від світу цього. Доля примхливо нагороджує його Даром споглядання Нижніх і Верхніх Світів. Враження від таких станів настільки потужні, що вони цілком зумовлюють надалі систему вартостей такої людини. Все її буття стає натхненним подвигом передачі Світла одного чи кількох Облич Бога у наш вимір. Містик серцем знає те, над розгадкою чого безрезультатно б’ються філософи та науковці. Він знає душею, що таке смерть, а отже – життя, й сплітає це знання у вогнену вервицю незнаних доти станів.

Саме з живого містичного досвіду постає будь-яка релігія чи глибинне Вчення.

Містики, подібні до світового Древа, корінням своїх станів сягають Найжахливішого, а гілками – Найпрекраснішого. Вони самим фактом свого буття повертають простим людям тінь пам’яті про Бога Живого, не дають їм остаточно задихнутись в роботично-тваринному існуванні.

Щаслива та місцина, де сяє веселкою життя містика: адже саме ці диво-люди, випромінюючи стани Горішніх Світів на сутнісному рівні повертають оточуючих до кореня людяності – доброго серця.

Містика за життя, як правило не визнають, відвертаються від нього, зраджують – адже він – з іншого Берега.

Але коли містечко чи село втрачають свого містика стається біда: люди більше потерпають від зневіри, суму, втрачають надію, тепло любові ледь тліє в їх крижаніючих серцях. Та й просто вони стають дурнішими й примітивнішими, рабами.

Саме таким містиком, веселковим диво-вогником Високих Станів був для Тульчина мій тато – Євген Сварожич.

Він роками будив людей від гіркого сну, провокував їх, бодай через біль, узріти хоча б на мить маленький шматочок невловимого Неба Істини…

Коли тато поринув у Таїну (а це згодом, кожного по-своєму, чекає і нас всіх), Тульчин втратив свого містика. Наслідки не забарилися – отупіння людей, примітивізація потреб. Сучасні тульчинці (як і більшість українців) зайняті лише демонстрацією понтів одне перед другим.

Саме через це, в якійсь мірі, своєю оповіддю я повертаю Сварожича-містика Тульчину і Україні, маючи надію, що цей вітер роздмухає жарину хоча б ще одного несплячого Серця…

В давніх Атенах за потяг до Істини стратили Сократа. В Тульчині за те саме ще й досі влада та лідери ненавидять навіть мертвого Сварожича.

Отже, як все починалось…

… Раптом нізвідки прийшло Воно, переживання за межею слів, яке своїм Вогнем обпекло молоду душу Євгена. Потім, вже мовою слів, він опише його як Єдине. Все своє подальше життя він ловить його тінь в напівтони звучань віршів, в світло й музику своїх вистав, а головне – звіряє по ньому своє дихання, налаштовує Серце, вибудовує безмежне коло похмурих днів і зоряних ночей. Саме в темну пору доби тато збирав в Сердечну Чашу, в цей Грааль, дивні водоспади зоряних дощів. Плекав розбуджену душу, болів Невиразним, був вагітний “іконою” Істини…

Про все це він не оповідав нікому, жодній людині. Тільки мені та коханому Мурчику він довіряв свої таїни.

Перші його оповіді я почув не вухами, не головою, а всотував своїм маленьким серденьком. Люди Совдепії, не кажучи про сучасників,- юрма. Біля тата простір звучить по-іншому. Вітер свободи заплутався у його волоссі, відстороненість до загалу дарує неповторний затишок його присутності. Він не такий як всі. Він – єдиний. Відчуваю неня як ворота в Храм: там тепло, ясно й просторо. А ще можна бавитися далекими зорями, летіти за Небокрай…

Трохи пізніше – вервиця оповідей “Про наших друзів” – казка, яку щозустрічі, прямо з сяйва своєї душі створював тато для мене малого. Це тривало роками.

Свобода – ось та Священна вісь, навколо якої обертаються тисячі хмар цих чарівних казок. Право й воля бути поза людським бидлятником, сміливість плекати свій неповторний шлях, звіряючи його правильність тільки з власним Серцем.

Так поступово передавав сутносне Знання про людяність мій нень…

А далі – польові квіти, мандри тульчинськими горами, музика, гарні фільми, книги й просто – диво мовчання. Мовчати й іти з татом, байдуже куди. Мовчати й сидіти поруч… Довго, дуже довго – адже тоді ми удвох ловили Вічність за її прозорий хвіст і поспішати вже не було куди.

Викоханий Тульчин, цей Центр Світу, своєю Чашею Амріти давав виплавлятися тілу любові у наших серцях – нень вчив мене бути людиною. Вечорове осіннє місто, ми споглядаєм його затишок з гір – “… завмерло тихе світло надвечір’я, на пагорби лягла прозора мла… і крук зронив на гай сріблясте пір’я… ми стоїмо в пливкім шатрі безмір’я…” – так описав це Він.

А ще довгі коси сріблястих злив підносили нам тепло Чарівної Покрови, яка перехищала від суспільства – світу омани та брехні. Ми споглядали свіжий мир, по той бік приреченості.

Юне Серце – ось головний Дар Бога моєму батьку.

Мова, Звичай, Знаки – ось Трійця Основи. Саме через неї є можливість розбудити серце, наповнити його любов’ю і зробити перший крок у Небокрай, в поле містичного досвіду. Пізнати Істину і стати Вільним.

Природнім виливом душі стала для тата любов до України. Він безмежно кохав Її, як Містичну Жінку, розчинявся у звуках рідної мови, розлітався у краєвидах краю, збирав себе, споглядаючи пісні, співаючи танці, мережачи квітами веселковий рушник долі…

Бриніння у грудях переривало дихання, проростало словами поетичних рядків.

Вірші неня – це таємний запис неповторних станів простору його свідомості. Їх не треба намагатись зрозуміти головою. Розслабся, відкинь все своє, просто читай і впускай в себе те блаженство й той біль. І, можливо, станеться Воно – ти сам зробиш крок за Небокрай – прийде твій перший містичний досвід. Це ніби заново народитись, ніби – трохи вмерти…

Поезія не повинна мати розшифровки, пояснення. Її поклик – пробивати думки, подвійну логіку, руйнувати взірці, розтоплювати кригу відмороженої душі і… одчиняти, бодай на мить, священні Врата в Ірій.

А потім – щось переповнить тебе – прийде твоя черга народити світоносну дитину станів. Ще раз неповторно осяяти морок буднів юрби.

Ті, хто заклякне в мороці, не люблять світла. Будь-яке сяйво сліпить, болить, викликає відторгнення й бажання помсти.

Так всі гнали мого тата, й поки гнали, він залишався сам собою: самітній Вовчик в пустелі блакитних квітів…

Ворон, кіт і я – ось друзі, яким нень повіряв таїни свого внутрішнього життя. Музичні твори, книги, фільми – ми всотали їх тисячі. Але не змісту заради. Вони були вогненою рікою диво-станів, тих, які не звідси.

Сварожич – ось справжнє ім’я батька, яке він взяв сам собі: “син Бога небесного Вогню”. Того полум’я, яке є справжня плоть нашої свідомості й з якого постають краєвиди всіх образів. Того Ясного Білого Світла, жахливий спалах якого побачиш ти в момент власної смерті, який відбере й тебе ілюзії “я” і розірве тебе на мільйони мільйонів уламків…

Звикай за життя до Вічності, до Таїни – ось барвистий розчерк строки життя тата. Але й – Люби.

Лише Любов перекриє Страх, той жахливий Великий Страх від якого ви всі тікаєте по своїх норах.

* * *

… Людей з певного споглядального кута можна побачити як рабів (основна маса), магів (тих, хто здобуває ту, чи іншу владу над цією масою) і містиків (тих, хто мотивується якістю станів душі). Зараз час суспільства споживання – тобто жорстоких магічних воєн. Магія – це полювання на Силу та Владу, безконечне здобуття їх. І доля мого татуся чіпляє хоч якось більшість людей лише тому, що він мав певний успіх і на ниві магічного бойовиська. Два рази ставав депутатом Верховної Ради, а перед тим сколихував з низу до верху тульчинський соціум.

Вороги (владні маги) за це зненавиділи його ще дужче, “друзі” й бидло почали заздрити (тобто теж ненавидіти). І лише простий люд відгукувався теплом вдячності на батькову доброчинність…

Існує безліч видів Чародії. Найбільш розповсюджена – магія крицевого серця та сталевої волі. Такі “люди” втрачають блаженний дар сліз. Їх душі роз’ятрює лише відчуття влади, ще більшої Влади. Саме такі панують у Світі. Загляньте в очі цим одержимим – ви побачите лише кригу.

Нень жорстоко розчарувався у політиці. Адже у ВР він влетів на крилах власної містики, романтично вбачав у владі знаряддя втілення теплих чинів власної душі. Дійсність виявилась жорстокою: держава постала як холодна металева Машина, яка перемелює мільйони доль з невідомою метою. З деталей, шпарин і колішчат цієї потвори дзюрчать ріки та ручеї крові і верви – вони утікають у невідомому напрямку. Зборовши катів-комуністів ми потрапили ще в більш страшну імперію Зла – в глобальний театр магічних воєн. Тонка, тендітна татусева душа жорстоко страждала в тому пеклі остиглих сердець і запалених розумів – тобто у Верховній Раді. Мракобісся і дурість, самозакохана гординя і пиха – ось які квіти зла проростали на тому полі.

Були в тата нечисельні товариші-депутати, які зберегли людяність. На всю ВР другого скликання їх було може десь близько десяти осіб.

Поставала страшна картина сучасного бойовиська.

Політичні партії, суспільні організації, ТНК, МЛМ, релігійні общини – все це поставало могутніми спільнотами-богами, які гризли одне одного в магічній війні за душі людей. Над всім цим висіло прокляття Парадигми нового часу… Мільйонами студились серця, витиралась пам’ять, підмінялись бажання і істоти не знали що шукати і де… Тоді, в 90-ті, це лише продовжувалось…

Всі ці зарозумілі депутати ВР в певних станах свідомості чітко розпізнавалися як маріонетки в хижих перстах ляльководів, як цілком залежні істоти, як щупальця хижої химери…

А-гов, людину шукаю!” – можна було заходити серед білого дня з смолоскипом в руках в зал ВР і не бачити світла…

Раніше примус був прямий: нарід лякали в’язницями і катуваннями, пропаганда лунала бадьоро і голосно.

В 90-х тихою змією вповзало Нове: людям почали програмувати стани. Непомітно, м’яко, слабкими діями. Опиратись стало незрозуміло чому.

… Життя душі часто не співпадає з перебігом буття суспільного тіла – особистості. Непевне, багато хто буде вважати, що вершина успіху мого тата – два строки у Верховній Раді у якості народного депутата. Насправді це не так.

За комуняк батько побув у дурдомі, відсидів у в’язниці та на зоні. Його безліч раз виганяли з роботи, кривдили. Він не мав розуміння власних батьків. Його зрадили майже всі друзі. Татусь знаходився на самому дні суспільства: ні грошей, ні положення – нічого. І – ніякої надії…

… Але було все… Були безмежні ночі з їх барвистими зорепадами Істини. Звуки й Світло, простуючи крізь Браму очей, надійно оселялися в затишній хатинці Серця. Були покручені вулиці старого Тульчина, в пилу яких, гуляючи ми зріли сірий спокій. Були квіти і Небо, казки і містерія книг. Дивоколо неповторних станів, коли ми плакали від блаженства, а очі – тихо усміхалися…

Серед загального рабства ми були вільними. Не спитавши ні в кого ми мрійно і млосно вчили власні душі мандрувати за край. Ми – це тато і я маленький. Так в таємному просторі буття поставала наша Горішня Україна.

Той час і є вершиною життя мого неня, хронологічно, це 80-ті. Золота пора волошкового врожаю…

* * *

… Звідки що береться у Світі – цілком незрозуміло…

Не буду співати солодких брехливих пісень про вирій сімейного виховання мого неня.

Все було навпаки.

Мати, Віра Опанасівна, лицемірна інтелігентка з крицевою душею, все своє буття дбала лише про те, щоб бути в центрі уваги й відповідати суспільним взірцям “харошего человека”. Цілком позбавлена ніжності, рабиня стереотипного мислення, вона двічі жорстоко зрадила мого тата ще в пору його тендітної юності.

Батько, Леонід, був хорошою, але змученою війною і власною жінкою людиною. В 19 років на другій світовій бойні його контузило і відірвало ногу. Воїн він був похмурий, грубуватий, але в глибині його душі жевріло неабияке тепло. Помер він у день свого народження (цікаво, що це одна з ознак “прихованого Будди”), втомившись від егоїстичного ниття власної жінки.

Коли я думаю про дитинство та юність неня, я бачу самотнє вовченя, вкинуте в металеву геометрію тієї родини. Але був у батька й сердечний друг – дід Панас. Він водив лякливе вовченя у затишні нетрі весняних гаїв, привчаючи його до пахощів бузку…

Нень створив сам себе як людину, точніше, його зробило невідомо що…

Якийсь час його життя було викликом власній матері, викладачці “русского языка”. Татусь став спраглим націоналістом. Але згодом підлітковий бунт затих і шлях повстанця стає його свідомим вибором.

* * *

Нень присвятив декілька віршів зоряному воїнству УПА – сонму справжніх святих України. Під час другої Світової Війни за свій Нарід, Звичай, Мову і Людяність звитяжно бились лише українські повстанці. Всі інші воїни, одурені брехнею своїх урядів лише падали мільйонами у справі перерозподілу світової влади. Билися два монстри: Німеччина і СССР, воювали й інші держави, але всі вони були лише пішаками в грі невідомих і досі сил. На тій бойні зароблено купу грошей, захоплено владу, страчено самих кращих синів і дочок різних народів. Друга світова бійня була одним з кроків до можливої світової держави Апокаліпсису. І лише УПА було військом без держави. Ось в чому і полягає її містика, люди добровільно йшли на смерть цілком без надії на перемогу. Вони офірували свої життя на те, щоб існувала Україна й зараз. Ми всі – їх боржники. Так все це бачив мій батько.

Нень всім своїм життям ніс смолоскип запалений бійцями УПА. Боротьба тата з окупантами була потужною, підпільною і справді воїнською. Один із мітів його життя – це міт про звитягу на справжній війні…

Предки тата – воїни-козаки, священики і вчителі…

* * *

Дружина Сварожича, моя неня, все його життя була вірним другом. Невідомо, як склалася б доля нашого містика якби його не захищала кохана жінка. Можливо, подібно тисячам своїх побратимів у таїні, він значно раніше поринув би у смерть…

Саме моя матуся в роки поневірянь за Совєтів тримала нашу сім’ю. Заробляла гроші, поїла, годувала, згодом отримала житло.

За тата вона повсякчас приймала удар. Люди від влади неодноразово пропонували покинути тата, обіцяли гарну кар’єру. Директор муз училища, в якому працювала ненька тримав у страшному терорі весь пед колектив (за неперевіреними чутками він навіть примушував викладачів і студентів до неприродних сексуальних стосунків). За це вдячне бидло Тульчина навіть закріпило йому меморіальну дошку (прям як у російському фольклорі: “меня ебут, а мне не больно, меня ебут – а я довольна”). Той страшний нелюд повсякчас знущався з матері, але вона зціпивши зуби витримувала все.

Мама глибоко не розуміла тата, але було більш важливе – вона відчувала його. її серце простило егоцентричному містику багато чого…

Татусь був дуже непростий у повсякденному побуті, все життя нашого дому оберталося навколо його примх. І моя мати це прийняла.

Те, що тато відбувся як зрілий містик на половину, а може й більше заслуга його дружини. Без неї швидше за все холодне поле нещадної вічності ковтнуло би його душу набагато раніше.

Галина Герун – ось ім’я тієї чарівної рамки, яка втримувала на стіні життя чудернацьку картину татової містики.

* * *

… “Янгол” – “посланець”, від кого і куди?

Людина випромінює себе двома чинами. Вона відчуває і переживає. Також думає і оперує образами. Думка й почуття: два виміри стану тебе. Ми, проходячи раз за разом, подібні стани, поступово створюємо певну сутність – результуюче випромінення себе. Розмірковуючи над чимось ми прорубаємо ще один колодязь у небесній кризі. Ці два янголи кріпнуть і згодом вже починають діяти зворотнє, на нас, приходячи настроями, спадаючи несподіваними думками.

Так тчеться мереживо долі. І далеко невсеєдно який в тебе стан.

Місто, місцина – Тульчин. В певному підході він бачиться як сукупність типових світових плям, або певна мелодія звуку. Ці плями й ноти – випромінення станів людей.

Восновному мелодія нудна й похмура, або схожа на лайно попси. А барви… – відтінки сірого, брудного, десь плями червоного.

Пекло на землі риють самі люди, погоджуючись жити бидлом. І серед цього всього вогненим розчерком минає доля місцевого містика. Він рубає ополонку в небо, яке давно скуте кригою ваших сплячих сердець і сонних розумів. Він яскраво і ніжно, яро і чисто сяє, він звучить глибоко й тихо, голосно й незрозуміло.

Більшість з вас починають його тихо ненавидіти. Тому що вам не ясно…

Але кола відкинутого каменю розходяться вусебіч – кволе царство трохи розбуджено і дехто, най навіть в часи алкогольних медитацій, згадує про Небо.

Нень провокував душу Тульчинщини на пробудження, своїм життям створив колону Світла у Горішнє.

Він пішов – Небесна Брама закрилася. Більшість тульчинців неусвідомлено радо зітхнула і тихим бидлом знову рушила на бойню. Ні, не всі ви нікчеми і раби. Але достеменно і те, що більшість не варта нічого. Ви лише збираєте роками коштовний непотріб і кидаєте безкінечні понти одне поперед другого.

Агов, людину шукаю” – це справедливо вже й для Тульчина. На щастя я знайшов кількох людей на все місто. Приємно і тепло, що вони не заплуталися в багні горизонталі. Святий Хрест міниться в їх грудях. Він об’єднує “Все” і “Ніщо”, “Царя” і “Раба”. Ці люди, кожен по-свойому, предстоять смерті, тому бачать ціну життя, а описують все єдиним ім’ям Бога Живого – Таїна.

* * *

Смішно й сумно чути, коли люди теревенять про наведення Порядку. Коли ж про це речуть політики – мова вже йде або про дурість або про підлий розрахунок.

Ніхто, ніколи не бачив у вічі той Порядок.

До речі, найбільша міра порядку в концтаборі чи на зоні. Хаос є первинним середовищем, в ньому з початкової аксіоми постає все.

Хаос і Порядок – як вдихання і видихання. Саме міра Хаоса багато в чому у світі чуттів постає як відчуття свободи.

Жіноче – Хаос і чоловіче – Порядок народжують Дитину – світ Буття. Сучасна цивілізація занадто схиблена на Порядку, тому і маємо стільки клопоту з природою і душею.

Порядок нам нав’зують в якості Піраміди. Остання висмоктує силу у невідомому напрямку.

Тінь Піраміди всюди: це будь-які суспільні і політичні організації. Люди, як каліки без ніг, спирають свої долі на тіла цих демонів.

Нень душею чув небезпеку розчинення свого “Я” в хижій плоті якоїсь спільноти. В кінці тато цілком розчарувався в усіх партіях, політичних силах, тощо. Він побачив: провідники бажають лише влади й ще більшої влади. Розчарували тата і сучасні українські націоналісти (з ними він досить тривалий час співпрацював) – волаюча обмеженість та відсутність глибини споглядання світу.

В кінці шляху батько вийшов з усіх партій, чітко усвідомивши, що всі вони, не залежно від кольору і спрямування, лише ляльки, голєми на нитках невідомих ляльководів.

Життя тата було бентежне, самотнє і складне. Метафізика плавно перетікала в поезію, поезія, запліднена музикою й кіно створювала містеріальні вистави. П’єси переходили у життя, підіймаючи темну народну хвилю світлої непокори… Вона розбивалась в кригу бетону берега Верховної Ради…

Страшна ціна кинутості на межу: цілковите нерозуміння батьками, відсутність материнського тепла за наявності матері. Лицемірство і брехня, зради друзів. Дурдом, в’язниця, війна… Набір для однієї людини немаленький. Кривава книга, вітер і лід яві і міту,- тато сплітав все у вихриці спогадів, згадував наперед, у майбуття…

Я не можу передати всієї напруги й наруги його буття. Були й ще більш страшні й замежні для вас, читачі, сторони. Якби я про них оповів – кров у ваших жилах стала би камінням. Але я мовчатиму. Зворотній бік, ціну такого відчайдушного життя, знати – не ваша справа.

Тато вмирав одинокий, незрозумілий ніким з сучасників, втомлений від бідності духу людського й того, що нарід забив про світло Горішнє зірок…

Я приїхав в оселю неня, коли уже забрали тіло. Потім ми з мамою поїхали у морг. Нам видали не того – переплутали документи (так що причина смерті достеменно невідома). Я у супроводі працівника цієї приємної установи помандрував шукати тіло. Стояв дуже специфічний дух, характерний для подібних місць. І ось я узрів мертву плоть, розсічену розтином і зашиту. Його волосся, руки, тіло… Але цілком ясно бачу – не він. Мені стало радісно і спокійно: тато знову всіх надурив, вчинив не так. Він помандрував хай навіть не зовсім угору, кинувши вам тільки шкарлупки свого горіху. Тілесні – віддав моргу, уривки образів – пам’яті тих, хто його “знав”, шлак мислення – книзі.

Але в тій самій книзі (“Золотий Павук Вод”) серед мертвих каменів струменіє жива Вода його Серця, його несплячої душі. Я читаю рядки між рядків і чую його тепло, бачу його голос… В чаші рідного Тульчина відчуваю розбризкане злото його пісень. А в Небі Вічної України – синь його чорних очей. Чорних очей самотнього містика.

Містика, який в священному шлюбі запліднив Діву Тульчина й народив потворно-прекрасну істоту – за межею вашої роботичності та тваринності.

Хочеш її побачити?

Хочеш познайомитись з нею?

Візьми “Золотий Павук Вод”, приїдь у Тульчин, впади у шпарину між світами, коли вечір викрадає осіннє сонце. Зійди в таємний храм міста Священного Чину (“Туле” + “чин”). І там, в просвітах між травинками, в просвистах вітру між пір’їнами круків, в мовчанні старих дерев і у неповторному смаку повітря…

Син Євгена Сварожича – Богдан.

Leave a Reply